Владимир Малик - Слід веде до моря

— Прекрасно! — зраділи Марта і Юрко.

— Ура! — вигукнув Сергій і почервонів. Олена Калістратівна щасливо засміялася.

— Заходьте, будь ласка. У неї вже є гість.

Вона пішла попереду і відчинила вері до Галинчиної кімнати. Звідти долинув голос Хвостенка.

— Гм, Хвостенко! — аж наче прошипів Сергій. — Знову! І що йому тут треба?

Побачивши друзів, а серед них Сергія, Галинка спалахнула і поволі підвелася з стільця. Стояла вона твердо, тримаючись лівою рукою за бильце ліжка. В її голубих очах світилася радість.

— Ходжу. Ось дивіться! — і ступила кілька кроків по кімнаті.

— Обережно, донечко! — застерегла Олена Калістратівна.

— Не бійся, мамо, все буде гаразд! Коли Олена Калістратівна зачинила двері, Галина запросила всіх сісти.

Друзі сіли, але почували себе ніяково в присутності Хвостенка, який не вимовив жодного слова.

Кмітлива Галинка перша почала розмову.

— Владик приніс мені «Графа Монте-Крісто». Читали?

— Я читав.

— Я теж.

Сергій мовчав, опустивши голову. Галинка глянула на нього своїми великими ясно-блакитними очима.

— А ти, Сергійку? Сергій засопів.

— Не читав… Не траплялась мені.

— Так візьмеш, коли я прочитаю. Владику, можна, правда? — вона повернулась до Хвостенка.

Сергій сидів мовчки, відчуваючи, як починають паленіти його щоки.

Тим часом Хвостенко спокійно відповів:

— А чому ж, звичайно, можна. Таку книжку — просто гріх не прочитати!

— Ну, от і домовилися! — весело защебетала Галинка.

Вражений Сергій такої відповіді від Хвостенка не ждав після того, що трапилося на морі. Тому довгенько не міг отямитися і знайти, що сказати. Нарешті, коли мовчанка підозріло почала затягуватися, промимрив:

— Дякую… Прочитаю. Але нам уже час іти, бо ми забігли тільки на хвилинку.

— Чому так швидко? Посидьте! Пограємо в шахи або в доміно. Ну? — благально подивилася на Сергія Галинка.

— Ні, Галинко, ми поспішаємо, — підтримав друга Юрко. — Іншим разом пограємо.

Хвостенко теж підвівся.

— А ти, Владику? — спитала Галинка.

— Я теж піду…

Всі почали прощатися.

— Частіше приходьте! Буду ждати!

У дворі вони знову зустрілися з Оленою Калістратівною, яка несла від колонки відро води.

— Ви вже йдете? Так швидко?

— Ми ще зайдемо, — сказала Марта.

— Обов'язково! — додав Юрко і почервонів, помітивши на собі допитливий погляд учительки.

А Сергій, несподівано для всіх і, мабуть, ще більш несподівано для самого себе, випалив:

— Олено Калістратівно, ви вже нам з Юрком пробачте, будь ласка, ту нашу, ну, пам'ятаєте… нетактовність. Дуже просимо… Так вийшло негарно! Аж зараз соромно…

Він зніяковіло опустив очі. Щоки його паленіли. Чуб розвіявся і нагадував сорочаче гніздо.

Сергієві слова захопили всіх зненацька. Хвостенко аж рота роззявив з подиву. Не менше були здивовані Юрко і Марта.

Учителька поставила на землю відро. Однією рукою обняла Сергія за плечі й притягла до себе, а другою — скуйовдила його і без того розпатланий чуб. В її очах світилася материнська доброта.

— З тебе ще, видно, будуть люди, якщо ти й досі пам'ятаєш ту свою стару провину і просиш за неї пробачення! Я пробачаю, і не будемо більше згадувати старе!..

— Спасибі! До побачення! — вигукнув щасливий Сергій, і, випручавшись з її рук, шпарко припустив з двору.

Всі рушили за ним.

— До побачення, Олено Калістратівно! До побачення!

— Ходіть здорові!

Усміхнена вчителька ще довго стояла біля хвіртки і дивилася їм услід, аж поки вони не зайшли за ріг сусіднього будинку.

Дні минали за днями, а Дзвонар не з'являвся. Юрко вже звик вставати рано, лагодити вудочку і йти на Дніпро, до греблі. Тільки з острахом згадував, поглядаючи на календар, що ось-ось непомітно підкрадеться перше вересня — і доведеться сідати за парту. Хто ж тоді буде чатувати на Дзвонаря? Хто допоможе капітанові Федорченку?

Виходив з дому о дев'ятій ранку, на годину пізніше від матері. І хоча ніхто з них — ні він, ні Сергій, ні Марта — годинників не мали, не було такого випадку, щоб хто-небудь спізнився прийти на умовлене місце.

Сьогодні ранок видався сонячний, жаркий. Припікало через вікно так, що хоч зразу біжи до Дніпра і кидайся у воду. Про це якраз і думав Юрко, кінчаючи снідати.

Аж раптом пролунав дзвінок.

Підбіг до дверей, відтягнув засув і застиг від несподіванки: на площадці стояв батько.

Юрко сторопів.

— Здоров, Юрчику, — привітався батько. — До хати впустиш?