Владимир Малик - Слід веде до моря

Кілька пар очей уважно, допитливо стежили за Юрком. Вони щось знали. Здогадувались про щось і вимагали, щоб він підтвердив їхні здогади.

Але Юрко нічого не розумів. При чому тут ніж і гроза? Яких зізнань вимагають від нього вчителі?

Він знизав плечима і відповів:

— Я нічого не розумію.

— І все ж ми хочемо, щоб ти сам щиро у всьому зізнався, — втрутилась Олена Калістратівна. — Мова йде не про урок географії, а про твій ніж, залишений у лабораторії.

— Але ж я не був у лабораторії! Тим паче я не знаю, як мій ніж потрапив туди! — вигукнув Юрко. — Невже ви не вірите мені? Я не втямлю, в чому ви мене звинувачуєте? В чому ж мені зізнаватись?

На хвилину в учительській запанувала тиша. Директор сів за стіл, вже без суворості глянув на учня. Навіть в очах Олени Калістратівни почали танути крижинки. Степан Бенедиктович пройшовся, нахмуривши чоло, по м'якій зеленастій килимовій доріжці і зупинився перед директором.

— Будемо говорити відверто, Іване Петровичу. Романюта справді має знати, в чому його звинувачують.

Директор на знак згоди кивнув головою, і класний керівник, повернувшись до хлопця, сказав:

— Юрію, вчора ввечері чи вночі, перед грозою чи в грозу в нашу фізичну лабораторію проник злодій і викрав плівку фільму, який мав сьогодні демонструватися в школі. Гадаю, ти розумієш, наскільки неприємна для всіх нас ця подія. Серед нашого колективу завівся злодій. Домашній злодій. Через нього ми не побачимо сьогодні шолоховську «Долю людини» і змушені будемо відшкодувати збитки. А фільм коштує багато. Школа таких грошей не має. До того ж у кінопрокаті нам надалі не даватимуть картин. Тепер поміркуй сам — кому потрібен фільм? Може, хтось має дома кіноапарат і хоче, лежачи на печі, дивитись кіно? Малоймовірно. Напевне, плівка комусь знадобилася на щось інше. А навіщо? Мабуть, щоб використати її як пальне. Хоч злодій не знає, що та плівка вогнетривка… І ось, щоб ти знав, на місці злочину, в лабораторії, ми знаходимо сліди злочинця — ніж з ініціалами Ю. Р. Це твої ініціали. Ми дізналися, що ти робиш ракету… Тебе вчора вечором не було вдома. Розумієш?

Юрко зблід ще дужче. Так ось у чім справа! Його звинувачують як злодія! І всі докази справді проти нього!

Ну, ні, він боротиметься за себе, і його підтримають Сергій і Марта, які знають, де він був учора!

Він стояв, як на вогні. Очі його палали. Пальці нервово м'яли полу піджака.

— Тепер мені все ясно, — тихо промовив Юрко. — Ви вважаєте, що то я вкрав плівку…

— Отже, — заохотив його Степан Бенедиктович до дальшої мови.

— Ніж, знайдений у лабораторії, мій. Але як він туди потрапив, я не знаю… Я вчора вночі справді не був дома. Повернувся лише о першій ночі. Та повернувся я не зі школи, а з Замкового острова, де був разом з Сергієм Лісовим і Мартою Кравченко. Там нас застала гроза, — ось чому ми так пізно повернулися додому. Коли ви їх запитаєте про це, то переконаєтесь, що я там був з ними з п'ятої чи шостої години вечора і до ночі. Отже, одночасно я не міг бути в лабораторії.

В учительській залягла тиша.

— Якщо це так, то він має серйозне алібі, — сказав Степан Бенедиктович, звертаючись до директора.

Той на знак згоди ствердно кивнув головою.

— От-от, — зрадів Юрко, пригадавши, що означає слово «алібі». — Можете перевірити. Запитайте товаришів…

— Ти міг це зробити після уроків, від другої до п'ятої, коли в школі теж майже нікого немає, — сказала Олена Калістратівна.

— Ні, в цей час він не міг проникнути в лабораторію, бо я там був до пів на шосту, — сказав учитель фізики, що досі слухав мовчки.

— Що ви робили на острові? — запитав директор.

Юрко завагався.

— Це наша таємниця, Іване Петровичу… Без згоди товаришів я не можу сказати…

— Крутійство! — вигукнула Олена Калістратівна. — Він водить нас за ніс! Чому ми повинні вірити на слово хуліганові Лісовому? Може, вони разом були в лабораторії?

— А Марта Кравченко? Вона теж була разом з нами? А батько Марти? Він зустрічав нас на березі, коли ми підпливали на човні.

Олена Калістратівна відповіла не зразу. Та крижинка, що знову заблищала в її очах, раптом зовсім розтала. З нею розтала і суворість на обличчі. Воно зразу подобрішало і мовби покращало.

Вчителька якось зовсім по-новому глянула на Юрка, здвигнула плечима.

— Не знаю… Не можу пояснити собі, як і чому все це сплелося в такий тугий вузол навколо Романюти. Якщо він каже правду, то тут все-таки багато загадок, багато таємниць… Романюто, чому ти не хочеш сказати, — що ви робили на острові?