Владимир Малик - Слід веде до моря

А Сергій намагався вирватись із материних теплих обіймів, бо йому здавалось, що вони принижують його чоловічу гідність.

Коли Юрко йшов уранці до школи, то ніяк не сподівався, що це буде його найчорніший день.

Поїздка на острів якось затушувала неприємну сутичку з Оленою Калістратівною. Тепер усі думки хлопців крутилися навколо питання: хто ж такі насправді Глечик і Дзвонар?

— Звісно хто, — гарячкував Сергій. — Шпигуни!

— Не мели дурниць, — заперечував Юрко. — Хто шпигун — Онуфрій Іванович?

— А чому й ні?

— Ну, знаєш… Якось не віриться.

— Хто ж вони тоді такі?

Юрко здвигав плечима.

— Не знаю.

Однак хлопці не забували і про вчорашню сутичку з учителькою. Коли почалися уроки, їхні серця сповнилися тривогою і хвилюванням. Вони чекали, що їх от-от викличе на розмову директор. Сергій зовсім занепав духом. Він готувався всю вину за образу вчительки взяти на себе. І чим більше думав про це, тим глибше розумів, що покарання буде важке. «Дивись, ще з школи поженуть, — міркував він. — Було б добре, коли б тільки прочитали мораль або яку-небудь догану всукали! Та де там! Виженуть! Аж захурчиш! «

Проте ні на першій, ні на другій, ні на третій перерві директор їх не викликав. Вони не знали, що думати. На краще це чи на гірше? Може, розмова буде така довга, що її відклали на післяурочний час?

Та гроза надійшла не звідти, звідки чекали хлопці.

На початку останнього уроку в клас зайшов Степан Бенедиктович і, вибачившись перед учителем, уважно оглянув учнів. Помовчавши трохи, вийняв з бокової кишені піджака складаний ножик, підняв його над головою, щоб усі бачили, і запитав:

— Чий це ніж?

По класу прошелестіло: чий, чий? Хлопці полізли до кишень.

Та Юркові досить було одного погляду, щоб гукнути:

— То мій ніж!

А потім тихо додав:

— Якщо на ньому є видряпані ініціали: Ю. Р.

Степан Бенедиктович опустив руку.

— На ньому є ініціали Ю. Р. Це, безперечно, твій ніж, Романюто. Йди сюди — подивись!

Юрко підійшов — і підтвердив, що ніж справді його. Він був збентежений. Що це ще за халепа?

Він простягнув руку, щоб узяти ножа, але Степан Бенедиктович сказав:

— Ходімо зі мною! Треба поговорити…

В учительській, крім кількох учителів, був і директор. Чорні широкі брови туго зійшлися у нього над переніссям. Юрко відчув на собі його суворий погляд.

— Ну? — коротко запитав він класного керівника.

— Це ніж Юрія Романюти, як ми і думали, — відповів Степан Бенедиктович і поклав ножа на стіл.

Юрко не розумів, у чому справа. Швидкі погляди, якими перекинулись учителі, насторожили його. Він відчув, як нове лихо накочується на нього, мов холодний осінній туман.

— Та-ак, — промовив директор. — Скажи, Романюто, де ти був учора ввечері або вночі?

Юрко здивувався, бо ніяк не сподівавсь на таке запитання. До того ж не розумів, при чому тут його складаний ножик.

А може, директор уже знає про їхнє перебування на острові? Але звідки? Від кого? Здається, їх ніхто не бачив — і раптом маєш! Невже Сергій або Марта прохопилися?

— Чому ж ти мовчиш?

Юрко опустив голову. Він не міг, не мав права розкрити спільну таємницю! Що ж робити?

— Я не можу цього сказати, — відповів тихо.

Олена Калістратівна сумно похитала головою.

— Чуєте? Ось так зарозуміло відповідав він мені вчора! І звідки такий гонор?

Директор підійшов ближче, пильно глянув на хлопця.

— Чому ж ти не можеш нам цього сказати?

— Не маю права, бо це не тільки моя таємниця…

— Але все одно ти мусиш сказати — хочеш цього чи ні! Даремно упираєшся — ми все знаємо!

Юрко сторопів. Благальним поглядом обвів учителів. У серце раптом закрався страх, що з його ножиком зв'язана якась історія, про яку він не має ні найменшого уявлення.

— У чому ви мене обвинувачуєте? Я не розумію.

— Як? Ти й досі не розумієш, чому твій ніж опинився в нашій фізичній лабораторії?

— В лабораторії? Мій ніж? Не розумію… Я в лабораторії ще жодного разу не був.

Тут у розмову втрутився Степан Бенедиктович, який досі мовчав і лише уважно приглядався до Юрка. Тепер він поклав руку хлопцеві на плече і, дивлячись в очі, сказав:

— Ти розумний хлопець, Юрію, і, напевне, догадався, що з твоїм ножем пов'язана якась неприємна історія. Я чомусь вірю тобі. Вірю, що ти непричетний до неї. Але ж усі докази проти тебе! Розумієш? По-перше, на місці злочину знайдено твій ніж. По-друге, ти сам признався, що вчора ввечері чи вночі, коли була гроза, десь був, а де — не кажеш. Зіставивши їх, ми доходимо висновку, що це був ти…