Володимир Малик - Слід веде до моря

Він йому подобається. Міцний, загорілий, голубоокий, з густим рудуватим чубом, що буйною хвилею здіймався над чолом, з дрібненькими зморшками під очима і загрубілими від роботи руками.

А ще сподобалася батькова усмішка. Юркові здається, що так привітно можуть усміхатися тільки добрі люди. Але чи батько — добра людина? Чи не оманливе перше враження? Адже скільки горя завдав він матері! А йому, малому?..

Тихо хлюпоче в Дніпрі вода. В ній, відбившись, як у дзеркалі, мерехтять сріблясті зорі. Юркові думки снуються і снуються і не дають хлопцеві спочину.

Як складуться у нього стосунки з батьком? Чи переростуть їхні зустрічі у довготривалу дружбу? Що думає про це батько? Які його наміри? З листа видно, що він багато пережив і не від того, щоб повернутися до сім'ї, яку так необачно втратив. Як поставиться до всієї цієї історії мама? Адже вона здавна, скільки Юрко пам'ятає, суворо осуджувала батька за зраду. Чи знайде вона в собі сили простити його?

Юрко тихо, щоб не розбудити друзів, підвівся і виліз із намету. Сів на прохолодному піску і задивився у далечінь. Ніч була місячна, зоряна, і Дніпро здавався могутнім чарівним велетнем, що приліг відпочити під синім шатром. Десь далеко гуркоче поїзд, подає сигнал пароплав, а тут, у заводі, тихо й спокійно.

Юрко поглянув на баржу. Чи не видно батька? Ні, не видно. Мабуть, спить у своїй затишній каюті. А може, і він не спить… Піти до нього? Поговорити?

Його думки були перервані тихим ритмічним стуком мотора. В затоку повільно входив човен.

«Пізно якийсь рибалка повертається на стоянку», — промайнуло в Юрковій голові.

Човен поволі наближався. Порівнявшись із баржею, причалив до берега. Мотор замовк. В ту ж мить темна постать стрибнула на освітлений місяцем сірий пісок, і Юрко здригнувся від несподіванки. Йому здалося, що в незнайомцеві він упізнав Стася Дзвонаря. Хлопцеві перехопило подих. Невже то він? Звідки ж тут узявся?

Юрко завмер. Боявся поворухнутися. Так і є — Дзвонар! Недалеко ж утік! Але що йому тут треба? Невже вислідив їх? А човен, здається, Владиків?.. Так, тепер ясно, кого вони сполохали на безлюдному острові.

Тим часом Дзвонар оглянувся і почав поволі скрадатися вздовж баржі. Ось він зупинився, вдивляючись у напис на борту. Потім ступив на трап і обережно, щоб не рипіли дошки, зробив кілька кроків. На палубі зупинився і знову прислухався. Пересвідчившись, що всюди тихо, підійшов до віконця надбудови і постукав у шибку.

«До батька! — Юрко здивувався ще більше. — Невже батько знайомий із Дзвонарем? Як? Звідки вони знають один одного?»

Дзвонар постукав удруге. Віконце розчинилося, і в ньому показалася чубата голова.

— Хто тут? — почувся батьків голос.

— Тс-с-с! Не кричи, Василю! — приглушено прогудів хрипкий бас. — Це я — Стась Дзвонар. Впізнаєш?

— Дзвонар? — у батьковому голосі прозвучав неприхований подив. — Звідки ти?

— Звідти. Ну, розумієш? Та спочатку впусти, не бійся. Поговорити треба.

— Зараз, — відповів батько, і його голова зникла з освітленого місяцем вікна.

Дзвонар шуснув боком у прочинені двері.

«Так от воно що! Виходить, батько знає Дзвонаря з тюрми! Невже ж він такий, як і Дзвонар?»

Зопалу Юрко хотів розбудити Сергія і Марту, але, поміркувавши, вирішив діяти інакше. Ховаючись у тіні, наблизився до трапа і нечутно піднявся на палубу баржі. Серце шалено калатало, бо розумів, що зустріч із Дзвонарем не віщує нічого втішного.

Тихенько пробрався до корми, куди виходило віконце батькової каюти, і, почувши голоси, причаївся. На щастя, віконце залишилося відчинене, і чути було кожне слово.

— Скажу тобі відверто, Василю, — я утік з тюрми. Уже кілька місяців на волі… — казав Дзвонар.

— Хіба це воля? — перебив його Василь Петрович. — Ти, як той пес, що зірвався з цепу, — все боїться, що знову припнуть!

— Ну й хай! І все ж — я на волі! Сам собі господар! А спіймають, то не повісять же, а запакують у ту ж каталажку!

— Ну, гаразд. Кажи, чого ти прийшов до мене?

— Куди ж мені йти? Потрапив у скрутне становище і згадав, що тут є десь друг Василь Романюта…

— Ну, вже й друг…

— А що ж? Хіба не разом сиділи за гратами? Не з одного котла сьорбали баланду?

— З одного. Було таке… Тільки в друзі, хлопче, до мене не набивайся! Не за однакову провину сиділи!

— Може, видаси?

— Видати — не видам! Не бійся! Сам попадешся!

— Спасибі й на тому…

— До речі, як ти мене розшукав?

— А-а, боїшся? Не бійся — все зроблено чисто: на слід не наведу. Адресу взяв у довідковому бюро і заявився до твоїх старих, ну, а вже вони направили мене сюди…