Всеволод Нестайко - Повторне зникнення Ципи

— Ну і фіг з вами! — сказав він раптом. — На фіг ви мені здалися. Я он з «малолєтками» поїду.

І він кивнув на нас.

Він навіть не спитав нашої згоди. Він був певен, що ми не відмовимося.

Нас охопила воднораз і шалена радість і страх. Радість, що збудеться наша безнадійна мрія. І страх — що ж сказати вдома, як втекти на цілу ніч?

— Добре, я поїду, — похмуро сказав довготелесий Філя Філімон.

— І я, — шморгнув носом Лесик Дуремар.

Інші промовчали.

— Значить, вшістьох. Порядок! Більше й не треба, — сказав Григораш.

Наша доля була вирішена.

— А… а що дома сказати? — заїкнувся Ципа.

— Нічого. Вранці скажеш. Як будеш виправдовуватися… — Григораш засміявся. — Не дрейф! Хапай момент! У тебе такого в житті більше ніколи не буде.

— Держи себе в руках! Все буде о'кей! — сказав Ципі ципиними словами Пилипей.

Більше ми не говорили нічого. Те, що штовхало нас до Григораша, було сильніше за страх, за розум, за волю.

Я потім ніяк не міг згадати, як ми дісталися до вокзалу, як їхали електричкою, як вийшли, як знайшли тих коней на узліссі.

Я добре пам'ятаю лише момент, коли сідали на коней.

Ципа якось одразу скочив на Вороного, це було навіть дивно, невмілий невдаха Ципа уже верхи, а ми з Пилипеєм скачемо навколо своїх гнідих кобилок і ніяк не можемо сісти.

Та от уже й ми верхи, і всі скачемо у ліс. Десь там, ззаду, щось розпачливо кричить пастух, але ми не зважаємо, скачемо, скачемо, скачемо… Я досі пам'ятаю те незвичайне почуття — захоплення, радість і страх. Мені здавалося, що ми скакали дуже довго — півночі. А насправді то тривало, мабуть, з півгодини. Нарешті перед нами велика, осяяна місячним сяйвом галявина.

Ми спинилися.

— Ну як? — спитав Григораш, дивлячись на нас, неофітів.

— Клас! — сказав Пилипей.

— Сила! — сказав я.

— О'кей! — сказав Ципа. В нього було таке щасливе обличчя!

— Отож-то! — сказав Григораш.

— А Ципі який коник дістався! А? — заздро мовив Філя Філімон. — Вороний!

— Ти диви! Справді! — Григораш скочив зі свого коня, підійшов до Вороного, на якому сидів Ципа, поплескав його по крупу, обійшов навколо, погладив по шиї. — Гарний коник!..

Він і справді був дуже гарний, цей кінь — чорний, як ворон, з білою плямою-зіркою на лобі, з шовковою гривою, стрункими ногами, з гордим поворотом голови на довгій гнучкій шиї. Красень!

— Махонемось. Злазь! — сказав Григораш.

Ципа зліз. Хіба з Григорашем можна було сперечатися?

Григораш схопив Вороного за гриву, підскочив і… І Вороний раптом заіржав, став дибки і скинув Григораша на землю.

Філя Філімон і Лесик Дуремар зареготали.

— У-у, зараза! — скреготнув зубами Григораш, підводячись.

Він знову схопив Вороного за гриву і… знову Вороний заіржав і скинув його на землю.

Філя Філімон і Лесик Дуремар аж заходилися від сміху. Хирлявий «малолєтка» Ципа, що ніколи на коні не сидів, без проблем, як то кажуть, гарцював на Вороному, а хвацький «ковбой» Григораш підступитися до нього не може. Кумедія!

Ще кілька разів намагався сісти на Вороного Григораш, але марно.

Нарешті не витримав:

— Чого щиритесь, аглоєди? Ану, спробуйте ви!

І… спершу полетів на землю Філя Філімон, за ним Лесик Дуремар.

Тепер уже реготав Григораш.

— От бачите, бачите!.. А ви сміялися. Це ненормальний кінь. Психічнохворий. Тобі, Ципо, просто пощастило. Ти дуже легенький. Він просто тебе не відчув. Він навіть не думав, що на ньому хтось їде. Ха-ха-ха!

Філя Філімон і Лесик Дуремар теж засміялися.

— На ньому не можна їхати, — сказав Григораш. — Поїдеш, Ципа, разом з Пилипеєм. А Вороного треба покарати, заразу.

У Грпгораша через плече висіла сумка. Коли він падав на землю, в ній щось торохтіло і дзвякало.

Григораш розсунув «блискавку» і витяг з сумки маленький топірець і цвяхи, великі дециметрові цвяхи. Я тепер думаю: невже вони випадково були тоді в сумці у нього — ті цвяхи. Мабуть, що ні. Мабуть, він давно задумав ту жорстоку витівку. І тільки чекав нагоди.

— Ану, ведіть його сюди, до пенька, — наказав Григораш Філімону і Дуремару. — Ставте копито на пеньок.

— Що ти робиш? Не треба! Не треба! — скрикнув Ципа.

— Ану, мовчи, шмакодяв! — замахнувся на нього топірцем Григораш. — Заберіть його! — гукнув він нам. — Бо я за себе не ручаюсь.

Григораш аж кипів од люті. Він не міг пережити своєї ганьби. І ми з Пилипеєм схопили Ципу й тримали його, поки Григораш прибивав цвяхами копито Вороного до пенька. Вороний чогось не дуже й пручався. Може, він думав, що його підковують.