Всеволод Нестайко - Повторне зникнення Ципи

— О-ля-ля!.. Як же я міг забути?! Авжеж це він! Його очі! «Голі очі», як сказала колись про них одна з дівчат, що проходила свідком у тій справі.

Це був професійний рецидивіст, злодій у законі Григораш — один з перших професіоналів злочинного світу, з яким зіткнулися на початку своєї діяльності молоді тоді слідчі Попенко і Горбатюк. Власне, розслідування вели не вони. Розслідування вів досвідчений старий слідчий Олександр Іванович Коломієць. Вони були тільки стажистами. І Олександр Іванович для практики по черзі доручав їм допитувати Григораша. Той відверто глузував з них, сміявся їм просто у вічі. Вигадував то одну легенду, то іншу, що зовсім суперечила попередній. І тільки повторював:

— Ой! Пробач, начальник, з голови вилетіло. Зовсім не так було. Я ж чокнутий. Мене мама у дитинстві толовою об стіл ударила. Ха-ха-ха!

А йому, Попенку, Григораш сказав:

— Ти, начальник, мені подобаєшся. Настирний ти, впертий. Я таких люблю. Але врахуй, я тюрми не боюся. Для мене тюрма — рідний дім. І я все одно вийду. Я більше трьох років ніколи не сиджу. А в тебе, начальник, все життя попереду. З такими, як я, краще дружити, ніж ворогувати. Подумай! — «голі» очі його дивилися нахабно й зухвало. Він погрожував!

Було це десять років тому. Тоді Григораш носив вусики й бакенбарди. Мабуть, через це Анатолій Петрович і не впізнав його відразу — ні вусиків, ні бакенбардів тепер не було.

Тоді, за групове розбійне пограбування ощадкаси і замах на вбивство Григораша було засуджено на дванадцять років позбавлення волі.

— Капітан Горбатюк? Привіт! Це я.

— Здоров, капітан Попенко. Що це в тебе такий голос? Втратив почуття гумору?

— Боюсь, що й ти це почуття втратиш, коли я тобі скажу, що на пароплаві Григораш.

— Який Григораш?

— Забув? І Коломійця Олександра Івановича забув? І наше в нього стажування?

— А-а… Та ти що?! Отой злодюга нахабний? Невже вийшов? Він же тоді на всю котушку одержав.

— Мені дуже не подобається його присутність на пароплаві. Це значно ускладнює ситуацію. Я вже шкодую, що взяв пацанів. Головне, мені здається, він мене впізнав.

— Та-ак. Справді… не дуже… Можна, правда, зсадити, але це одразу викличе підозру… Стривай! Скільки ви ще стоятимете?

— Та до вечора. Зараз екскурсія по місту.

— Подзвони мені через півтори, ні, краще через дві години. Я постараюсь навести довідки.

— Гаразд.

Попенко відправив Григорія Тарасовича з хлопцями на екскурсію, а сам поїхав в обласне управління внутрішніх справ. Там працював їхній однокурсник, Василь Гончаренко.

Однокурсник так бурхливо зрадів, побачивши Анатолія Петровича, що той аж злякався, чи не зіпсує ця експресія всю справу.

— Васю! Вибачай, я не в гості, я у справі, буквально на півгодини. Тільки, будь ласка, нічого не розпитуй, все одно не скажу. У мене одне прохання. Допоможи переглянути списки пасажирів теплохода «Квітка-Основ'яненко». Тільки делікатно, не викликаючи особливих підозр і якомога конфіденційніше, щоб, крім директора круїзу, не знав ніхто… Навіть капітан.

— Ого! Навіть капітан?

— Навіть. Ти можеш це зробити?

— Постараюсь. Я сам це зроблю. Не будемо нікому передоручати.

— Я не хотів би, щоб нас бачили разом.

— Авжеж. Я поїду, а ти мене тут почекаєш. Яке прізвище тебе цікавить?

— Григораш.

— Ім'я, по батькові?

— Я не пам'ятаю. Але це не має значення. Не думаю, що на теплоході багато Григорашів. Мене цікавить, в якій він каюті і хто разом з ним.

— Ясно. Сиди, читай он свіжі газети і чекай.

Гончаренко повернувся через сорок хвилин.

— Григораша у списках пасажирів немає.

— Як? Ти певен?

— Я сам особисто двічі перечитав списки. Ти є. Григораша нема.

— Гм. Значить, під іншим прізвищем. А може, одружився і взяв прізвище дружини. Це гірше.

— Пробач. Я не розпитую. Але… Може, потрібна допомога. Судячи з твоїх слів, це рецидивіст. В таких випадках страховка не завадить.

— Ні. Нічого не треба. Це неофіційна приватна справа. А що ти сказав директору круїзу?

— Особливо не фантазував. Сказав, що ми шукаємо одну людину. Конфіденційно. І просив капітанові нічого не говорити, щоб марно не турбувати. Він, по-моєму, все зрозумів. Симпатичний дядько.

— Мені теж здалося. Дякую тобі, Васю.

Вони ще трохи поговорили про колишніх однокурсників — хто, де, як, про останні службові новини. І попрощалися.

А через кілька хвилин Анатолій Петрович уже телефонував Горбатюку.