Володимир Бєляєв - Місто біля моря

— Я не можу… Я нездужаю, — заскиглив Бобир.

— Сашуню, дорогий ти наш і єдиний товаришу Бобир! — співучим голосом, дуже ніжно і підморгуючи нам, сказав Коломієць. — Усі ми знаємо, що ти хворий, тяжко, дуже тяжко хворий, всі ми чудово знаємо, яка причина твоєї хвороби, а проте всі ми просимо не удавати тут світову скорботу і бажаймо твого найшвидшого одужання. Ти не маєш права потрапляти у полон чужої нам меланхолії… Дорогий Сашуню, — прибираючи позу промовця, продовжував говорити Микита, — ми щиро і дуже просимо тебе видужати від смутку і чистити картоплю, бо рано чи пізно ти сам виголодаєшся, а хто не працює — той не їсть… Щодо справжньої причини твоєї хвороби, то не горюй, Сашок, і не дуже сердься на мене за ті різкі слова, що були кинуті юбі зопалу за межами даного особняка. І кінь на чотирьох ногах, та й той спотикається! Всі ми ще молоді, всі ми робимо помилки і всі, крім заядлих, безнадійних ідіотів, стаємо від цього мудрішими. Навіщо ж, питається, сумувати і скорботою псувати самому собі такі дорогоцінні нерви?

Усі ми ледве стримувалися від сміху, слухаючи промову Микити Коломійця, і старалися зрозуміти, де він жартує, а де говорить серйозно.

Бобир спробував був ще прикидатися хворим, схопився за голову, потер червоне, веснянкувате обличчя, але потім, зщулившись, сів на лавці.

Коломієць витяг з-за печі мішок з картоплею і, шпурнувши його на середину караулки, сказав:

— Хазяїн просить дорогих гостей завітати на обід!

Ми почали хапати шершаві картоплини.

У руках з’явилися складані ножики, шевські леза з обмотаними шпагатом ручками, а Фурман витяг справжню фінку, насаджену на ріг молодого оленя: вона зберігалася у нього ще з часів безпритульного життя. Цю головну свою дорогоцінність Фурман у будні зберігав у зеленій скриньці під ліжком і брав з собою лише на варту. Він хвастар, що ніякий бандит йому з цією фінкою не страшний.

На підлогу біля грубки Коломієць підстелив старий номер газети. Незабаром покручені стружки картоплі, зісковзуючи з ножів, з легким шелестом посипалися на газетний аркуш.

— Хто ж це все-таки був? — сопучи, спитав Маремуха, який усе ще був збентежений появою невідомого на даху сарая.

— Наївне питання! — сказав усміхаючись Коломієць. — Начебто ти з жіночого єпархіального училища вийшов. Ясно хто… Пам’ятаєте, восени було в газетах надруковано, що десь там, біля фінського кордону, наші прикордонники хлопнули якогось англійського шпигуна? А тут теж кордон, і треба бути напоготові.

Петро знов спитав:

— І чого їм треба, всім цим шпигунам? Що вони тут залишили?

— О брате, залишили вони тут багато чого! Тобі навіть і не снилося, що вони тут залишили! — вже серйозно сказав Микита. — Майже увесь Донбас за царя був у їхніх руках. А Криворіжжя, а залізна руда? Може, вам доведеться після закінчення школи побувати в тих краях. Прислухайтесь до старих назв заводів: Провідане, Дюмо, Бальфур. Це все англійські та французькі назви. Мільярда там буржуї закордонні втратили. Що казати, Радянська влада їм міцно на мозолі наступила! Ви думаєте, даремно вони Денікіна, та Врангеля, та Петлюру споряджали? Думали: повернуть їм ці бандити все втрачене. Грошей не шкодували. І все в трубу вилетіло…

Відчинилися двері, і в караулку ввійшов Полевой.

— Які новини? — запитально дивлячись на нього, спитав Коломієць.

— Поки що ніяких. Зник, як крізь землю. Їжу готуєте? — спитав Полевой, поглядаючи на мішок з картоплею. — До вас прохання, хлопці, — сказав він, стягуючи ватяну куртку: — Коли звариться картопля, залиште і на мою пайку. А я трохи посплю… Будеш за мене караульним начальником, Коломієць.

— Єсть залишитися караульним начальником, товаришу Полевой! — відрапортував Микита, підводячись.

Наш директор хитнув головою і ліг на тапчан. Але не встиг улягтися, як надворі засвистіли, викликаючи караульного начальника. Полевой схопився, але Коломієць, хапаючи гвинтівку, сказав:

— Лежіть відпочивайте. Новий караульний начальник уже приступив до виконання своїх обов’язків! — із цими словами вибіг у двір.

Ми покинули чистити картоплю і стали прислухатися до розмови там, за дверима.

Прислухався і Полевой. Його засмагле сухорляве обличчя з рідкою щетиною, що пробивалася, було серйозним і напруженим.

Усього кілька хвилин тому Полевой проводив з двору уповноваженого прикордонного загону ДПУ Вуковича. Від комсомольців окружного відділу ДПУ ми знали, що Вуковичу завжди доручалися найскладніші заплутані справи. Наш директор показав Вуковичу, де вперше помітив бандита Бобир і як бандит підкрадався до штабу ЧОПу. З того, як уважно слухав нашого директора цей високий русявий чекіст у прикордонному зеленому кашкеті з лакованим козирком, ми зрозуміли, що він, Вукович, дуже рахується з думкою Полевого. Він розпитував Полевого тихо, спокійно. Багато б дав кожен з нас, хто здалека стежив за його рухами, щоб тоді Вукович поділився з нами своїми припущеннями!