Володимир Бєляєв: Місто біля моря

«Собачий куток» — так називають пост «номер три» чопівці. Комунар, який попадає сюди в наряд, почуває себе мовби відрізаним од товаришів і всього світу.

З самого початку мого вартування я не міг відвести очей від чорного бугорка, що застиг на городі кроків за десять від мене. Він був схожий на голову людини, що лежить на землі. Я дуже жалкував, що не спитав студента-комсомольця сільськогосподарського інституту, що стояв тут до мене, чи не помітив він цього бугорка. Раптом мені здалося, що бугорок заворушився і почав поволі наближатися. Здригнувшись, я просунув дуло гвинтівки між дротом і мало був не вистрілив, але утримався. «А що як це не людина, а перекотиполе, яке пригнав здалека вітер? Або купка картоплиння? Або просто горбик землі коло ямки, що лишилася після викопаної картоплі? Що тоді?.. От скандал буде! Засміють мене хлопці. Вперше на такому небезпечному місці — і проштрафився! Скажуть: «злякався».

… Пронісся вітер, і вслід за його колючим, холодним свистом нагорі загуркотіло дахове залізо. Наче хтось ходить по дахові?.. Задерши голову, я дивлюся під стріху сарая, чекаючи, що ось-ось звідти виткнеться чорна голова диверсанта. Він може при бажанні без особливих зусиль перестрибнути з даху жилого будинку на сарай.

Підозрілі гучні удари чути над головою. Невже це кроки?.. Я спинаюся навшпиньки. Слух уловлює якийсь стук на Кишинівській вулиці, шарудіння на городі, поскрипування флюгера за темним брандмауером. В очах уже рябить від безлічі зірок, що грають в холодному небі, у тьмяній імлі морозяного повітря.

Гучний шум на даху посилюється. Я міцно тримаю змокріле ложе гвинтівки, направляючи її вгору, назустріч шумові. Десь у небі коло високого димаря поблискує, переливаючись, далека зірка.

— Пильнуйте, — сказав Полевой, розводячи нас на пости. — Ви охороняєте запаси зброї для комуністів і комсомольців всієї округи! Склади ЧОПу дуже принадна ціль для агентів світової буржуазії.

Та й без цих слів директора школи ми всі чудово знали, яке довір’я виявлено в оцю ніч нашому осередкові, що вперше охороняє ЧОП: у підвалах будинку сховано багато динаміту, толу й патронів.

«Пильнуйте! Пильнуйте!» — повторюю я сам собі улюблені слова Полевого, і мені починає здаватися, що мої змерзлі вуха ростуть, довшають і стають тонкими й гострими, як леза сокири.

На даху зовсім тихо.

Напевно, то просто вітер прогримів відірваним листом заліза. А де ж чорний бугорок? Я вже й забув про нього… Очі звикли до темряви. Я швидко відшукую грудку землі, що збентежила мене. Вона спокійнісінько лежить у полі.

… Повільно походжаю вздовж сарая, посміюючись внутрішньо над своїми хвилинними страхами. Думаю, що близько світанок і скоро всі мої побоювання як рукою зніме. Адже зовсім не обов’язково, щоб саме за мого вартування трапилося що-небудь особливе. Скільки варт минуло абсолютно без усяких пригод! І моя мине непомітно. Зате вже ніхто потім з хлопців не насмілиться жартувати з мене, що я, мовляв, юнак, наймолодший з членів осередку. А коли б вони ще знали, що я додав навмисно собі один рік, аби тільки бути комунаром ЧОПу, тоді б зовсім життя не було… А так повернуся з вартування повноцінним бійцем і довго потім буду пишатися, що стояв на посту «номер три». Сюди роззяву не поставлять, як би не просився!

Привівши мене на пост, Полевой коротко і просто наказав:

— Побачиш кого на городі — бий без усяких! Випадковий перехожий або п’яний сюди заблукати не може…

«Бий без усяких!» Страшно й суворо звучить цей наказ.

… Знову заспівав у голих і обледенілих вітах дерев вітер, зашелестіли сухі, торішні бур’яни, реп’яхи та сухе бадилля коло дроту, загриміло, забухало залізо на даху, скрипнув флюгер на стіні будинку..

І несподівано з оцим новим поривом вітру почувся віддалений вигук Сашка Бобиря:

— Чого вам треба?.. Стій!.. Стій!.. Руки… Хлопці, сюди!

На якусь хвилину все затихло, і зразу ж я почув деренчливий свисток. Загрюкали дверима в караульному приміщенні. Там, за сараєм, забігали по двору люди… І потім знову Сашків крик:

— Там!.. Там!.. Ловіть!..

— Драбину!.. Мерщій! — почув я голос Полевого.

Як мені хотілося кинутися туди, до хлопців, допомогти їм, побачити, що там таке! Але залишити пост я не міг. Коли б навіть усе горіло і валилося 'навколо, я не мав права піти звідси.

Прислухаючись до того, що діялось у внутрішньому подвір’ї, біля четвертого і п’ятого постів, я продовжував пильно вдивлятися в темряву. А щоб ззаду ніхто не схопив, я притиснувся до стіни сарая спиною і застиг на місці.