Монька Гузарчик у той день хворів і лишався в гуртожитку. Він розповідав нам, що після огляду фабзавучу Картамишев пішов і туди, видно, бажаючи на власні очі пересвідчитися не лише в тому, як ми набуваємо кваліфікації, але і в яких умовах живемо. Він запитав у кухаря розкладку продуктів, які відпускаються для нашого харчування, і добре розпік директора гуртожитку за те, що ми вкриваємося досить благенькими, зношеними ковдрами без другої простині. Як добрий і дбайливий батько, Картамишев намагався вникнути в усі дрібниці учнівського побуту. Ми поважали його і вимовляли його прізвище — Картамишев — якось особливо, з любов’ю. А ось Печериця відразу нам не сподобався…
Наступного дня Нестора Варнайовича викликали терміново в наросвіту.
Печериця категорично поставив вимогу, щоб Полевой звільнив Микиту Коломійця зі школи. Вусач кричав, що Коломієць «підірвав його авторитет». Що там було між ними, подробиць ми не знали, але в окружкомі комсомолу Фурман провідав, що нібито у відповідь на ці слова Полевой відрізав: «Авторитет справжнього більшовика підірвати ніхто не може. Авторитет більшовик завойовує своєю власною поведінкою». А на докір Печериці: «Як шкода, що ви забуваєте про свою національність», — наш директор відповів: «Я передусім комуніст, радянська людина, а вже потім українець!» І хоч бій було виграно, всі розуміли, що Печериця затаїв злобу на фабзавучників.
Одразу ж після приїзду Печериця став дуже помітний у нашому маленькому і тихому місті. Часто, Їдучи в райони, він проїздив по крутих міських вулицях у своєму високому жовтому кабріолеті, запряженому парою гладких вороних коней. Закутаний у сірий брезентовий пильовик із капюшоном, що звисав на спину, Печериця зверху розглядав перехожих і недбало кивав головою у відповідь на привітання знайомих учителів.
Незабаром у місті стало відомо, що новий завідуючий наросвітою — великий аматор співу. Кілька вечорів підряд Печериця збирав у великому гімнастичному залі всі студентські і шкільні хорові гуртки і розучував з ними пісні. Трохи згодом він виступив із своїм хором у міському театрі на урочистому засіданні. Парубки стояли півколом у смушевих шапках, у сорочках з вишиваними комірами, в синіх шароварах, увібраних у чоботи з високими халявами. Дівчата вплели в коси різнокольорові стрічки. Їх блузки теж були вишиті узорами, замість спідниць на них були барвисті плахти. Освітлені рефлекторами хористи і хористки картинно займали всю глибоку сцену театру. Ми, фабзавучники, під час засідання сиділи на гальорці. Коли після перерви підняли завісу і ми побачили в настороженій тиші валу для глядачів гарно вбраних хористів, ніхто з нас не подумав би, що величезним цим хором зважиться диригувати Печериця. Якось не можна було пов’язати де з його замашками.
Але він, потримавши якусь хвилину застиглих на місці хористів перед публікою, упевненими, розмашистими кроками пройшов до рампи, різко тріпнув рудою чуприною і оголосив:
— «Вічний революціонер» — пісня Івана Франка!
Хтось із публіки кашлянув востаннє, щоб потім не заважати, і в залі стало зовсім тихо.
Печериця, обернувшися спиною до публіки, став навшпиньки і, висмикнувши з-за халяви хлистик, уривисто змахнув ним над головою. Тиша немов розірвалася: молоді, дужі, дзвінкі голоси почали пісню так упевнено, що ми відразу заслухалися. Хористи то затихали по знаку хлистика, і тоді тільки один заспівач продовжував пісню; то раптом вступали баси — один в один високі, рослі парубки, що стояли осторонь, і тоді глухий, але приємний рокіт прокочувався по залу; то раптом дзвінко вступали дисканти — сотні дівочих голосів підхоплювали мелодію пісні. В залі ставало наче світліше, хотілося схопитися і співати разом з хором.
А перед хористами, то спинаючись навшпиньки, то присідаючи, то розхитуючись у такт мелодії, упевнено височів на якомусь ящику той самий Печериця, якого так сміливо вигнав з класу Микита Коломієць.
Печериця вправно диригував! Він міцно тримав у руках увесь цей багатоголосий, нещодавно зібраний хор. І, слухаючи, як співають студенти, спостерігаючи, як вправно керує ними цей вусач, я почував, що він мені починає подобатися.
Потім хористи заспівали «Зажурились галичанки». Мелодія йшла швидко. Печериця тут особливо старався, розмахуючи хлистиком, як добрий кіннотник шаблею на рубанні лози. Зал слухав швидку похідну пісню про галичанок, які засмучені відступом «січових стрільців» на Україну і тим, що не буде кому цілувати їх «в малинові вуста, карі оченята та в чорнії брови», а я болісно пригадував, де я міг чути раніше цю мелодію і ці. слова.
Читать дальше