Анатолій Рибаков - Кортик

— Здорово! — сказав Мишко. — Ми — так не вміємо. Ану, Генко, спробуй…

— Де вже мені! — Генка махнув рукою.

— А ти все ж спробуй, — умовляв його Мишко.

Генка став під турніком, задер голову, витягнувся, присів, підскочив і ухопився за турнік. Потім, не згинаючи колін, викинув ноги вперед і почав розгойдуватися.

Він розгойдувався все швидше, швидше, швидше — і раптом… раз! Він зробив стойку. Два! — друга стойка. Три! — третя стойка. Він описував швидкі круги, і червоний галстук летів слідом за ним. Потім знову розхитування, все повільніше й повільніше, і Генка зіскочив на землю.

— Підходяще, — сказав Коровін.

— Це зветься «крутити сонце», — пояснив Мишко. — Цього можна навчитися легко.

— Нам це ні до чого, — сказав безпритульник у кепці.

— Нічого не буває «ні до чого», — втрутився раптом Шурко Великий. — Все треба вміти і все треба знати, — повчально додав він.

— А, «куркуль»?! — чмихнув маленький безпритульник. — Здорово тебе кочергою одлупцювали…

— Ну що ж, — сказав Шура, — справжній артист повинен до всього звикати. Мистецтво вимагає жертв.

— Правильно, — підтвердив безпритульник у кепці. — Назаренко, так і дивись, шию зламає, а все скаче.

— У цирку і зовсім під дахом перекидаються і то не дрейфлять, — підхопив веснянкуватий безпритульник.

Розмова зав'язалася. Нею оволодів Шурко Великий. Він уже збирався розказати зміст нової кінокартини «Комбриг Іванов», коли раптом несподівана обставина порушила так вдало розпочату розмову.

У дворі з'явилися Юрко-скаут і Борка. Вони не просто з'явилися — вони в'їхали на велосипеді. Велосипед був жіночий, але справжній, двоколісний, новий, з яскравою шовковою сіткою на задньому колесі.

Юрко навстоячки крутив педалі, а Борка сидів на сідлі, розставивши ноги і торжествуюче посміхався на весь свій щербатий рот.

Вони об'їхали задній двір. Потім Борка зліз з велосипеда, і Юрко почав кататися один, виробляючи різні фігури.

Він їхав «без рук», ставав колінами на сідло, робив «ластівку», їхав на одній педалі, хвацько зіскакував назад… У цей час Борка, намагаючись привернути до цього видовища загальну увагу, горланив щосили: «Оце здорово!», «От дає!», «Ану ще, Юрко!» — із надмірним захопленням ляпав себе руками по штанях і кидав угору шапку.

Всі дивилися на Юрка. Розмова піонерів з безпритульниками припинилася.

«Це вони навмисне, — думав Мишко, — навмисне заважають, щоб роботу зірвати».

— Давай їх зараз звідси витуримо, — пошепки запропонував йому Генка.

Але Мишко відмахнувся: не заводити ж тут бійку. Тільки справу зіпсуєш.

Він напружено думав, що ж робити, коли раптом побачив у воротях Юркового батька, лікаря Стоцького. Мишко поглянув на Юрка. Юрко не бачив батька. Він стояв за рогом корпусу і разом з Боркою поправляв ланцюг на велосипеді.

— Юрко-о-о, — крикнув раптом Мишко, — іди сюди! — і підморгнув Генці, скосивши очі в бік Юркового батька. Юрко оглянувся і здивовано подивився на Мишка.

— Та йди! — крикнув Мишко знову. — Чого боїшся?

Юрко, притримуючи рукою велосипед, нерішуче підійшов.

— Це яка марка? — Мишко кивнув на велосипед.

— Ейнфільд.

— А, Ейнфільд! — Мишко помацав велосипед. — Нічого машина.

Коровін і безпритульник в кепці теж почали обмацувати велосипед. Раптом Генка заклав пальці в рот і сильно свиснув. Лікар, що стояв у воротях, обернувся і, побачивши Юрка, швидко підійшов до хлопців. Це був красивий чоловік з випещеним обличчям і повними білими руками. Від нього пахло не то одеколоном, не то аптекою.

Юрко стояв біля свого велосипеда і розгублено дивився на батька.

— Юрій, — суворо промовив лікар, — додому!

— Я зовсім… — почав був Юрко.

— Додому! — льодяним голосом повторив лікар, подивився на безпритульників, бридливо зморщився, круто повернувся і пішов з двору.

Притримуючи рукою велосипед і супроводжуваний оглушливим реготом усіх дітей, Юрко побрів за ним.

— Здорово купив! — сказав Коровін.

— Не задавайся, — повчально додав безпритульник у ластовинні.

Розмова знову наладилася, і хлопці говорили ще цілу годину. Виходячи, безпритульники обіцяли знову прийти завтра.