Анатолій Рибаков - Кортик

— Тьотю, — упалим голосом прошепотів Генка, не піднімаючи очей від столу, — тьотю! Я не подумавши сказав…. Ну… не подумав і сказав дурницю…

— Отож-то, — повчально промовила Агріппіна Тихонівна, — а треба думати. Слово — не горобець: вилетить — не спіймаєш… — Вона важко піднялась з стільця. — Ну гаразд, повинну голову і меч не січе, а іншого разу думай…

Агріппіна Тихонівна вийшла на кухню. Генка сидів, повісивши голову.

— Що, — насмішкувато спитав його Мишко, — влетіло? Ще мало вона тобі всипала. Тобі за твій язик ще не так треба.

— Ну, Мишко, — примирливо сказав Славик, — адже він признався, що був неправий.

— Добре, — сказав Мишко. — Ну що, Генко, бачив ти того високого?

— Нікого я не бачив, — сумно відповів Генка, не підводячи голови.

— Так от… — Мишко сперся об край комода і байдужим голосом промовив: — Доки ви тут сиділи… я… бачив піхви.

— Які піхви? — не зрозумів Славик.

— Звичайні, від кортика.

Генка підвів голову і недовірливо дивився на Мишка.

— Ні, правда? — спитав Славик.

— Правда. Тільки що своїми очима бачив.

— Де? — Генка підвівся з стільця.

— У дідка-філателіста, на Остроженці.

— Брешеш!

— А от і не брешу.

— Здорово! — протягнув Генка. — А де вони там у нього?

Мишко квапливо, доки не ввійшла Агріппіна Тихонівна, розповів про філателіста, високого незнайомця і чорне віяло.

— Ну, — розчаровано протягнув Генка, — я думав ти піхви бачив, а то якесь віяло.

— Виходить, — сказав Славик, — було рівняння з двома невідомими, а тепер з трьома: перше — Філін, друге — Нікітський, третє — віяло. Ти зрозумій, Мишко, якщо це не той Філін, то все інше теж фантазія.

Генка підтримав Славика:

— Правильно, Мишко. Можливо, все це тобі здалося?

Мишко не відповідав. Він сперся на край комода, покритого білою салфеткою, обшитою мереживом, що звисало по боках.

На комоді стояло квадратне дзеркало з круглими гранями і зеленим листком у верхньому лівому кутку. Лежав клубок ниток, із встромленою в нього довгою голкою. Стояли старовинні фотографії в овальних рамках, з витисненими золотом прізвищами фотографів. Прізвища були різні, але фон на всіх фотографіях однаковий — поміж сірими фіранками ставок з далекою, оповитою туманом альтанкою.

«Звичайно, Славко правий, — думав Мишко. — А все ж таки тут щось є»…. Він подивився на Генку й сказав:

— Якби ти не сварився з тіткою, то ми б дещо дізналися про Філіна.

— Як так?

— А так. Адже вона знає Філіна. Хоч би сказала: з Ревська він чи ні.

— А чому ж вона не скаже? Скаже.

— Еге ж, вона з тобою і розмовляти тепер не захоче.

— Вона не захоче? Зі мною? Погано ти її знаєш. Вона все давним-давно забула, тим більше я вибачився. До неї тільки особливий підхід потрібний. От зараз побачиш…

У кімнату повернулася Агріппіна Тихонівна. Вона увалено подивилася на хлопців, що принишкли, і почала прибирати з столу.

Генка зробив вигляд, що продовжує перервану розповідь:

— Я йому кажу: «Твій батько спекулянт, і весь ваш рід. спекулянтський. Вас, кажуть, увесь Ревськ знає…»

— Це ти про кого? — спитала Агріппіна Тихонівна.

— Про Борку Філіна. — Генка підвів на Агріппіну Тихонівну невинні, простодушні очі. — Я йому кажу: «Ваше прізвище весь Ревськ знає». А він мені: «Ми, каже, в цьому Ревську ніколи й не були і знать нічого не знаємо»…

Хлопці запитливо втупилися очима в Агріппіну Тихонівну. Вона сердито тріпнула скатертю і сказала:

— І які у тебе з ним справи? Адже скільки разів говорила: не водися з цим Боркою Філіним, не доведе він тебе до пуття.

— А чого він бреше? Раз із Ревська, то й скажи з Ревська. Для чого брехати?

— Ну, він сам, можливо, і не був у Ревську, — сказала Агріппіна Тихонівна.

— Я й не кажу, що був, але ж його батько з Ревська. Для чого ж брехать?

— А він, може, і не знає про свого батька.

— Але ж сам Філін тут же сидів. Сміється і говорить: «Ми, каже, корінні москвичі, пролетарі…»

— Це що, вони — пролетарі? — не витримала нарешті Агріппіна Тихонівна. — Та його ж, Філіна, батько стражником, жандармом у Ревську служив, а він, бачиш, тепер як під робітника підробляється! Пролетарі…

— Це хто ж, сам Філін жандармом був? — спитав Мишко.

— Не сам він, а його батько. Ну, та яблуко від яблуні недалеко падає. А ви тримайтесь подалі від них.

Агріппіна Тихонівна згорнула скатерть і вийшла з кімнати.

— Бачили? — Генка підморгнув їй вслід. — А ви говорили. Все сказала! Я свою тітку знаю. Тепер все ясно. Це той самий Філін. Виходить, і Нікітський тут, і піхви. Відчуваю, відчуваю, що скарб близько! — Від задоволення він потирав руки.