Анатолій Рибаков - Кортик

Рогатка готова. Ця буде краща, ніж у Генки! Мишко вклав у неї камінчик і вистрілив по горобцях, що скакали на дорозі. Мимо! Горобці знялися і сіли на огорожі сусіднього двору. Мишко хотів ще раз вистрілити, але з-хати почулися кроки, стук пічної заслінки, плюскіт води з цеберки. Мишко сховав рогатку за пазуху і ввійшов у кухню.

Бабуся пересувала на лаві великі корзини з вишнями. Вона у своєму засмальцьованому капоті з випнутими від безлічі ключів кишенями. На її заклопотаному обличчі, злегка косячись, щуляться маленькі, підсліпуваті очиці.

— Куди, куди! — закричала вона, коли Мишко запустив руку в корзину. — І придумає ж… брудними лапами!

— Шкода вже! Я їсти хочу, — пробурмотів Мишко.

— Встигнеш! Умийся спочатку.

Мишко підійшов до умивальника, злегка помочив долоні, доторкнувся ними до кінчика носа, подержався за рушник і попрямував у їдальню.

На своєму звичайному місці, за довгим столом, покритим коричньовою квітчастою клейонкою, вже сидить дідусь. Дідусь — старенький, сивенький, з ріденькою борідкою і рудуватими вусами. Великим пальцем він запихає в ніс тютюн і чхає в жовту носову хустку. Його живі, в проміннях добрих смішливих зморщок очі посміхаються, і від його сюртука чути м'який і приємний запах, властивий тільки одному дідусеві.

На столі ще нічого немає. Чекаючи сніданку, Мишко поставив свою тарілку посеред намальованої на клейонці «троянди» і почав обводити її виделкою, щоб замкнути троянду в коло.

На клейонці з'являється глибока подряпина.

— Михайлові Григоровичу поважання! — почувся за Мишком веселий голос Полевого.

Полевой вийшов з своєї кімнати з обв'язаним навкруг пояса рушником.

— Доброго ранку, Сергію Івановичу, — відповів Мишко і лукаво глянув на Полевого: мабуть, не догадується, що Мишко знає про кортик!

Несучи поперед себе самовар, в їдальню ввійшла бабуся. Мишко прикрив ліктями подряпину на клейонці.

— Де Семен? — спитав дід.

— У комірчину пішов, — відповіла бабуся. — Ще й на світ не благословилося, а він задумав велосипед лагодити!

Мишко стрепенувся і, забувши про подряпину, зняв лікті з столу. Велосипед лагодити? От так штука! Ціле літо дядько Семен не приторкався до велосипеда, а сьогодні, як на зло, взявся за нього. Зараз він побачить камеру — і почнеться халепа.

Нудна людина дядько Семен! Бабуся, та просто вилає, а дядько Семен скривить губи і читає нотацію. В цей час він дивиться вбік, знімає і надіває пенсне, перебирає позолочені ґудзики на своїй студентській куртці. А він зовсім не студент! Його давним-давно виключили з університету за «безпорядки». Цікаво, який безпорядок міг вчинити такий завжди акуратний дядько Семен? Обличчя в нього бліде, серйозне, з маленькими вусиками під носом. За обідом він звичайно читає книгу, косячи очима і навмання, не дивлячись, підносить до рота ложку.

Мишко знову здригнувся: з комірчини почувся грюкіт велосипеда.

І коли в дверях появився дядько Семен з порізаною камерою в руках, Мишко скочив і, перекинувши стілець, прожогом кинувся геть. з дому.

Він промчався подвір'ям, перемахнув через паркан і опинився на сусідній, Огородній вулиці. До найближчого провулка, що вів на свою, Олексіївську, вулицю, не більше ста кроків. Але хлопці з Огородньої, закляті вороги олексіївських, помітили Мишка і збігалися звідусіль, галасуючи і тюкаючи, в захопленні від наступної розправи над олексіївським, та ще над москвичем.

Мишко швидко видерся знову на паркан, сів на ньому верхи й закричав:

— А що, взяли? Ех ви, опудала городні!

Це була найобразливіша кличка для огородніх. На Мишка посипався град каменів. Він скотився з паркана в двір, на його лобі набухала гуля, а каміння продовжувало летіти, падаючи біля самого ганку, з якого раптом вийшла бабуся. Вона короткозоро примружила очі і, обернувшись до будинку, когось покликала. Мабуть, дядька Семена…

Мишко притиснувся до паркана і крикнув:

— Хлопці, стій! Слухайте!

— Чого? — відповів хтось за парканом.

— Цур, не кидатися! — Мишко виліз на паркан, з побоюванням подивився на хлопчачі руки і сказав: — Що ж ви всі на одного? Давай по-чесному — один на один.

— Давай! — закричав Петька Півень, здоровенний хлопець років п'ятнадцяти.

Він скинув з себе порвану кацавейку і войовниче засукав рукава сорочки.

— Умова, — попередив Мишко: — двоє б'ються, третій не мішайсь.

— Добре, добре, злазь!

На ґанку поряд з бабусею вже стояв дядько Семен. Мишко зскочив з паркана. Півень зразу підступив до нього. Він майже вдвоє більший за Мишка.