Анатолій Рибаков - Кортик

Доки не видужаєш.

— Я почуваю себе зовсім добре. Пусти мене надвір.

— Ото ще новина! Лежи й не розмовляй.

«Жаль їй, — похмуро думав Мишко. — Лежи тут! Ось візьму й утечу». Він уявляв собі, як мама увійде в кімнату, а його вже немає. Вона буде плакати, побиватися, але ніщо не допоможе, і вона ніколи вже його не побачить. Мишко, скоса глянув на матір. Вона продовжувала шити, схиливши голову, зрідка відкушуючи нитку.

Важко доведеться їй без нього! Вона залишиться зовсім самотньою. Прийде з роботи додому, а вдома нікого немає. В кімнаті пусто, темно. Весь вечір вона сидітиме й думатиме про Мишка. Жаль її все-таки…

Вона така худенька, мовчазна, з сірими променистими очима, така невтомна і працьовита. Вона пізно приходить з фабрики додому. Готує обід. Прибирає в кімнаті. Пере Мишкові сорочки, штопає панчохи, допомагає йому готувати уроки, а він лінується нарубати дров, піти в чергу за хлібом або розігріти обід.

Люба, хороша матусю! Як часто він завдавав їй прикростей, не слухався, погано поводив себе в школі! Маму викликали туди, і вона вмовляла директора, щоб той простив Мишкові. Скільки він зіпсував речей, порвав книжок, одягу! Все це лягало на худенькі мамині плечі. Вона терпляче працювала, штопала, шила, а він соромився ходити з нею по вулиці, «як маленький». Він ніколи не цілував матір, адже ж це «телячі ніжності». От і сьогодні він вигадував, якого б завдати їй горя, а вона все покинула, цілий тиждень бігала по теплушках, тягала на собі потрібні йому речі і тепер не відходить від його постелі…

Мишко заплющив очі. В кімнаті майже зовсім темно. Тільки маленький куточок, там, де сидить мама, освічений золотистим світлом згасаючого дня. Мама, нахиливши голову, шиє і тихо співає:

І оте протяжне, тужливе, як стогін, «пи-ильн-у-у-й».

Це співає в'язень, молодий, з дуже гарним обличчям. Він тримається руками за грати й дивиться на сяючий і недоступний світ.

Мама все співає й співає. Мишко розплющив очі. Тепер невиразно видно в темноті її бліде обличчя. Пісня змінює пісню, і всі вони тужливі й сумні.. Мишко раптом розплакався. І коли мама нахилилася до нього: «Мишуню, рідний, що з тобою?», він обняв її за шию, притягнув до себе і, уткнувши обличчя в теплу кофту, що мала такий знайомий запах, прошепотів:

— Мамусю, рідна, я так тебе люблю!..

Мишко швидко видужував. Частину бинтів уже зняли, і лише на голові ще біліла пов'язка. Він ненадовго вставав, сидів на ліжку, і, нарешті, до нього впустили друга-приятеля Генку. Генка ввійшов у кімнату й боязко зупинився в дверях. Мишко не повернув голови, тільки скосив очі й слабким голосом промовив:

— Сідай.

Генка обережно сів на краєчок стільця. Розтуливши, рота, витріщивши очі і марно намагаючись заховати під стілець свої досить-таки брудні ноги, він втупився у Мишка.

Мишко лежав на спині, дивлячись у стелю. На обличчі його було написане страждання. Зрідка він торкався рукою пов'язки на голові — не тому, що голова боліла, а для того, щоб Генка звернув належну увагу на його бинти.

Нарешті Генка набрався хоробрості й спитав:

— Як ти себе почуваєш?

— Добре, — тихо відповів Мишко, але глибоким зітханням показав, що насправді йому дуже недобре, однак він по-геройському зносить ці страшні муки.

Потім Генка спитав:

— Виїжджаєш у Москву?

— Так, — відповів Мишко й знову зітхнув.

— Кажуть, з ешелоном Полевого, — сказав Генка.

— Ну? — Мишко враз піднявся й сів на ліжку. — Звідки ти знаєш?

— Чув.

Вони помовчали, потім Мишко подивився на Генку й спитав:

— Ну, ти як, вирішив?

— Що?

— У Москву поїдеш?

Генка сердито хитнув головою:

— Чого ти питаєш? Адже ж знаєш, що батько не пускає.

— Але ж твоя тітка, Агріппіна Тихонівна, скільки разів тебе кликала. Ось і зараз мамою листа передала. Поїхали, будеш з нами в одному будинку жити.

— Кажу тобі, що батько не пускає. — Генка зітхнув. — І тьотя Нюра також…

— Тьотя Нюра тобі не рідна.

Вона хороша, — хитнув головою Генка.

Агріппіна Тихонівна ще краща.

— Як же я поїду?