Михайло Нечитайло - Своя кров

– Я ж сказала – дякую, я дійду й сама, – відмовлялася Катя.

– Стій! – наразі вхопила постать дівча за комір куртки. – Або йдемо разом, або ніхто нікуди не йде.

– З якої це радості? – обурилася врятована.

– Болід сказав.

– А він хто – цар?

– Він – Болід.

– П’яний Болід, – поправила. – Та й щось не схожий ти на справжнього… мачо, щоб мене водити.

– Як це не схожий? – обурився парубійко. – Ти, курча, та ти ще під квочкою цвірінькало, як я вже…

– Відчепися від мене, – пручалася, – що ти там його вже…

– Баб складав у покоси, – хвалився. – Не віриш, чи що, ціпа?

– Та відпусти ж ти мене, – заїхала портфелем у мармизу.

Приставайло від несподіванки заточився, мацнув рукою розбитого носа.

– Сука, – вилаявся, – ти кому кров пустила? Сопля погана, та я тебе… та я за свою кров… та сотим колоском у покіс зараз ляжеш.

Помчав за дівчам.

А воно, прудке, мчало та мчало вздовж вулиці. Звернуло в провулок.

– Додому тікаєш? – ревів слідом. – Та ти за кров мою не розрахувалася, шалава!

Слизькі дороги – непевні траси для перегонів. Слизькі дороги – чом багато вас так на землі? Звідки витікаєте ви, де плодитеся, з чого русла свої тчете й чом чорна така в них рідина стугонить?

– Від конвою не втечеш, – напосівся переслідувач на розпластане дівча.

– Рятуйте! – вереснула.

– Цить, – вхопив за голову, вдарив нею об дорожній лід, – цить, патлата.

Потягнув беззвучне тіло в зарослі до похиленої, покинутої давно хижі.

– Согрішимо, – плямкав.

– Та ти не дівка вже, – припадав до вечері. – То це й не гріх уже – в покіс лягти; це так – життя просто та й годі. От матері його трясця – вже й у школі молодиці. Де ж дівчата тоді, в дитсадку?

Повечерявши, зібрав посуд.

– Портфелика не забудь, телице, – кинув до дівчини портфеля.

– Ти сядеш, – наразі вчув нахабне. – Я клянуся – ти сядеш.

– За що? – здивувався.

– За глум.

– Дівко, та тебе, певно, півміста жарило, чого я сідати маю? – обурився.

– Щоб не брав те, що тобі не дають, – нахабніла зґвалтована. – Болід драний.

– Заткни халяву, – підступив упритул, – бо додому далеко, а я тут.

– Ти думаєш, тебе не знайдуть? – рюмсала. – Знайдуть.

– А ти що, не збираєшся мовчати? – отетерів. – Ти проти кого преш, дитя? Та мої… мої… родаки… вони тебе разом з твоїми безробітними… Та шипшина не цвіте на осінь.

– Ой, знайшов, чим хвалитися, своїми родаками. Тьху! Та й мої не безробітні, – зблиснула очима. – Мої…

– На цій вулиці, – заперечив, – солідні люди не живуть.

– Зате просто люди живуть, – раптом несподівано скинула з його голови шапку, вхопила за чуба, гупнула мармизою об цямрину напіврозваленої криниці, біля якої ґвалтував.

Гупнула ще раз.

Зібралась – і тікати. Та заплуталася в порваних ним лахах, тож схопив за ногу.

– Просто люди в рахунок не беруться, – вчив. – Уб’ю лярву, хто тебе знайде, ти, горе конвойоване.

А воно не з лякливих трапилося.

– Не вб’єш, – затялося.

– Уб’ю, – наполягав, наступав на горло.

– Ні, – хрипіла.

Сперечалася, сперечалася, будила в ньому звіра, будила, доки й не затихла.

– Дурепа, – вилаявся, – де ти на мою голову взялася?

Помацав тіло, послухав дихання – нічого не второпав, чи жива ще, чи вже того. Тепла ще, точно, а чи жива?

Підтягнув до цямрини, нахилив над криницею.

– Хай Бог їй буде за суддю й за ангела-хранителя, – мовив.

Мацнув рукою по закривавленій своїй пиці.

– Що, напилася моєї крівці? – єхидно зауважив.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.