Андрій Кокотюха - Лихе око

Хоч мусила визнати: пані Домонтович по життю звикла домінувати, тиснути, ламати через коліно, в такий спосіб домагаючись свого.

– Здається, я починаю розуміти Вадима Графа, – мовила Лора сухо, повільно роблячи наступ. – Ні на чию жалість я не тисну. Жаліти мене, шановна, не треба, обійдуся. Лише посилалася на власний досвід стосунків невістки зі свекрухою. Здебільшого вони не миряться, знаю чимало таких випадків. І ваші стосунки із Зоєю – яскравий приклад. Але що вам зробив її теперішній чоловік? Заступив місце вашого сина? Хіба колишня невістка підписала кров’ю обітницю більше не виходити заміж? Чи шукаєте винних у тому, що вас не пустили поховати єдиного сина? То мстіться керівництву Качанівської колонії, там у начальників свої таргани. – Вона з кожною фразою говорила впевненіше, тепер немов забивала слова молотком. – Ви, громадянко Домонтович, безпідставно залякали не знайому вам раніше людину. Нехай для війни чи миру з колишньою, так-так, колишньою невісткою ви придумали собі якісь формальні підстави. Та через вас у Вадима Графа – нервовий зрив. А це, своєю чергою, зіпсувало не лише його кар’єру. Нехай охоронець у маленькому відділенні банку – таке собі досягнення в житті й межа бажань молодого чоловіка. Проте через вас проблеми тепер має купа, повірте мені, далеких від ваших родинних таємниць і цілком пристойних людей. – Вона дійшла до піку, притримала віжки, знизила градус кипіння. – Ось чому мені захотілося почути від вас, із чого все почалося. Можливо… Ще раз – можливо, не точно, мені вдасться, знаючи природу конфлікту, вивести Графа з-під удару. Чи бодай суттєво послабити його.

Віра плеснула долонями по колінах, важко й повільно підвелася. Щоб не дозволяти цій жінці дивитися на себе згори, звелася на ноги й Лора.

– Вас Графиня прислала.

– Ні. Зоя лише дала мені ваш телефон. Усе інше – моя ініціатива.

– Геть.

Це прозвучало так спокійно й буденно, що Кочубей не відразу зрозуміла – її женуть.

– Себто? – перепитала здивовано.

Те, що почула наступної миті, не чула від співрозмовників давно. Відтоді, як спілкувалася зі службової потреби з рецидивістами, котрі хавали зону й підкреслювали презирство до іншого світу вербально. Кочубей давно не червоніла від такого. Мат її не бентежив, і за бажання вона теж могла вкрутити в мову пару міцних соковитих словечок. Але зараз Віра розрахувала все правильно, ідеально: після такого жодна людина, яка поважає себе, продовжувати розмову не захоче.

– Ясно. – Лора вдягнула плетену шапочку. – До побачення. Випустіть мене звідси, дихати нема чим.

До дверей Віра провела її мовчки. Було відчуття – під конвоєм. Відчинила замок лівою рукою, широко розчахнула двері. Або Лорі здалося, або вона справді захотіла виштовхати гостю копняком, та передумала останньої миті.

І все ж перед тим, як хряснути дверима, вигукнула коротко й люто, куди саме Лорі треба йти.

– Чому я повинна тут лишитися?

– Не ти. Ви. Вдвох із Соколом.

– Йому все одно. Тільки за щастя. Я це знаю, а віднедавна – й ти. – Кочубей натякнула на чернігівську пригоду, коли Богдан напився на радощах, що жінка не контролює, й загримів у тюремну камеру за дурною підозрою в навмисному вбивстві. – Мені поясни, яка така гостра потреба. Я не проти відряджень, ти знаєш. Не люблю гри в темну.

Гайдука довелося чекати аж до шостої вечора. У міжчассі Лора вирішила пообідати, бо зайняти себе нічим не могла. Сокіл повіз у те саме кафе, і вона не мала сил та бажання опиратися. Хай краще знайоме місце, ніж розчарування в незнайомому.

Обіцяний у меню бульйон з індички на смак виявився бульйоном із курки. Оливкової олії, зазначеної там-таки, взагалі не було, ще й у грецький салат замість фети чи бринзи поклали нарізаний нерівними кубиками звичайний жовтий сир. Подвійна кава не врятувала репутацію кавоварки. Та в цілому страви виявилися їстівними, а Сокіл узагалі пішов перевіреним шляхом: замовив таку саму піцу й запив колою. Відтак подався в машину розв’язувати кросворд, бо, схоже, встиг виспатися. Лора ж змушена була сидіти в залі, пити чай і чекати, поки шеф зволить нарешті згадати про них.

Та приїзд Гайдука не втішив: Лора мусила лишитися в Житомирі ще на день.

– Тут нормально? – Він покрутив головою, критично роздивляючись інтер’єр. – Може, інше місце пошукаємо?

– Не дури голову. І не зістрибуй з теми. Тут нормально, хоча нормально в кожного своє.

– Терплю я твоє хамство, Ларисо Василівно, й сам собі дивуюся.