Андрій Кокотюха - Лихе око

– То з чим не впораєтеся? – нагадала Лора.

– Вадик – алкаш, – просто пояснила Зоя. – Зараз це не модно. Тим паче для чоловіків його віку.

– Йому, здається, двадцять шість…

– Двадцять сім. Уже.

– Що значить – не модно? Що ж тоді модно?

– Наркотики. – Зоя знову затягнулася. – Принаймні в їхньому віці. Добре, хоч у мене татко бухав .

– О, Господи! – вирвалося в Лори. – Даруйте, але чому – добре?

– Знаю, як дати цьому раду. Мама зачиняла батька у квартирі, коли йшла на роботу. Проблеми, звісно, – ми ж усі разом жили. З Графом легше. Сама його сюди заганяю. Він мене слухає, хоч і бурчить.

– Бо ви – старша?

– Не починайте. – Зоя глянула на кінчик цигарки, збила нігтиком попіл. – Вік не має значення. Вадим усіх слухає. А ще – час від часу тікає, як сам каже, до себе, на свою територію. Щось йому муляє. Точніше – муляло.

– Зараз не муляє?

– Дев’ять місяців я мала спокій, Ларисо Василівно…

– Лора, – м’яко поправила Кочубей.

– Дев’ять місяців, – повторила Зоя. – Знаєте, як ми познайомилися? Влаштувався водієм на мою фірму. За якийсь час на нього поскаржилися пасажири: п’яний на маршруті. Поговорила з хлопчиною перед тим, як вигнати, бо розмова в мене коротка. А потім, не повірите, так жаль його стало…

– Чому ж – повірю. Ваш чоловік – із тих, кому треба дружину й маму в одній особі.

– Не коментую. – Зоя докурила до фільтра, витягла з сумочки паперову серветку, акуратно загорнула бичок. – Скажу інше: у мене на маршруті, розуміється, він працювати вже не міг. І куди приткнути новоспеченого чоловіка, теж не дуже знала. Добре, що бабуся з мамою підключилися. Але весь той час, Лоро, всі дев’ять місяців, Вадик краплі до рота не брав. То все вона поробила. Не вірила до останнього, я ж доросла тьотя. Ще з хлопчиком сперечалася.

– З яким хлопчиком?

– А… Ну, я Вадима так іноді називаю, коли хочу заспокоїти. Чи, навпаки, насварити. Під гарячу руку, коротше кажучи. Тільки тепер визнаю помилку. Не бачу іншого пояснення. Поробила вона нам.

– Чекайте, – Лора клацнула пальцями. – Вона – це…

– Свекруха.

– Вадимова мама? – Лорині брови стрибнули вгору.

– Моя свекруха. Колишня. Чорний рот у неї та лихе око. І взагалі, зечка вона. Щойно з колонії вийшла. Звільнилася… На наші голови.

Перш ніж зайти нарешті в парадне, Зоя набрала чоловіків номер.

– Абонент не може прийняти дзвінок, – сказала, здивовано глянувши на пласку прямокутну слухавку, навіть розвернувши її до Лори.

– Щось не так?

– Дзвонила Вадикові, коли їхала сюди. З машини, дорогою. Попередити – прийду не сама.

– Це важливо?

– Нє-а. – Зоя мотнула стриженою головою. – Просто вирішила сказати. Могла б не говорити. Адже ключик є.

Вільною рукою вона витягла з кишені пальта круглий брелок з емблемою «камаро». На мідному кільці забряжчали чотири ключі різної форми. Легенько підкинувши зв’язку на долоні, Зоя начепила кільце на вказівний палець.

– То ходімо. – Лорі не терпілося поставити винуватцю кілька важливих для справи питань.

– Хлопчик відповів хвилин п’ятнадцять тому, – Зоя мовби не почула, закусила нижню губу. – Не може прийняти дзвінок… Якого ж ти милого… А! – Зоя знову брязнула ключами. – Гайда, Ларисо… Вибачте, Лоро.

Важкі, незграбні, як сам будинок, проте міцні парадні двері обладнали домофоном. Зоя набрала потрібні цифри. Послухала сигнал, на який ніхто не відповів. Знову прикусила губу, приклала до потрібного місця сірий млинець магнітного ключика. Лора встигла глянути через плече супутниці й вирахувала за номером квартири – третій поверх. Помилилася: натиснувши напівпропалену, колись червону кнопку й викликавши кабіну обмальованого всередині ліфта, Зоя повезла їх обох на четвертий.

Потрібні двері були оббиті старим коричневим дерматином. Дзвінок так само давно не міняли. Зоя натиснула на нього так сильно, немов хотіла проштрикнути. Зсередини долинуло чи то булькання, чи то квакання – хай там як, звук не тішив вухо. Дослухавшись, навіть притуливши вухо до дверей, Зоя спересердя копнула їх носаком. Потім – грюкнула кулаком раз, удруге, втретє.

Аж тоді відчинила сама.

Переступивши за нею поріг і пройшовши через маленький передпокій до єдиної в помешканні кімнати, Лора зрозуміла: тут не живуть. Але іноді ночують: старий картатий плед валявся на потертому розкладеному «книжкою» дивані, в головах – забрана в несвіжу наволочку подушка. Крім спального місця, побачила в кімнаті облуплений письмовий стіл без шухляд, на якому сиротливо стояло горня з написом «Клава». У кутку – зелене продавлене крісло з обтертою оббивкою. У протилежному – стара, як усе тут, прямокутна шафа для одягу.