Андрій Кокотюха - Життя на карту

Ніби навмисне гуркіт послабшав, почав ущухати.

– Смішно тобі, – буркнув Іван, обережно стаючи на ноги.

– На себе глянь…

– А ти – на себе.

Блискавка сяйнула в повній тиші, це додало чогось лиховісного.

– Я той… Звиняйте, пане… Їхав би собі…

Анна й забула, що на них досі дивиться візник, котрий ще й зробився раптом рятівником. Машинально поправила сукню. Аж тепер зрозуміла: капелюшок злетів із голови при падінні. Грозовий вечір ставав світлішим, природнішим, а черговий відблиск із неба висвітив утрату. Під правою Івановою ногою.

– Та їдь уже, їдь! – відмахнувся Вольський.

– Гроші, – нагадала Анна.

– Тьху, справді…

Вольський із помітною огидою поліз у кишеню мундира. Видобув портмоне. Нахилився, аби хоч якось прикрити від дощу гроші. Підніс ближче до очей, пошукав і знайшов рубль. Подумавши, доклав полтину, тицьнув візникові. Той, помацавши, бовкнув обережно:

– Докинути б треба.

– За дощ? То до небесної канцелярії! – відрізав Іван, ховаючи шкіряне портмоне назад. – Подякуй краще, що я з тебе не вирахував.

– З мене?

– Ага. За задоволення.

Утративши до ваньки інтерес, Вольський нарешті помітив, що втоптав капелюшок дружини в багнюку.

– Та що ж таке сьогодні! – він нагнувся.

– Не чіпай! – зупинила Анна. – Лиши його! Я це на голову більше не надягну!

– Завтра поїдемо по новий!

– А сьогодні нарешті ходімо додому!

Дощова стіна ставала дедалі рідкішою. Краплі вже не були такими важкими. Розвиднювалося, гриміло не так, відкочувалося далі. Блискавка знову нагадала про себе, але теж блякнула. Візник нарешті розвернув коня, тримаючи за вуздечку, почалапав назад неширокою вулицею.

– Стій! – крикнула Анна навздогін.

– Що? – запитали обидва, чоловік і ванька.

– Речі ж! – нагадала вона.

Ляснувши себе долонею по лобі, Іван добіг до коляски, підхопив з-під сидіння тростину й парасолю. Тепер коляска могла їхати. Вольський же посунув на Татарську, стискаючи парасолю в правиці, тростину – в лівиці. Анна знову реготнула.

– Згоден. Виглядаю, мов коханець із дешевого водевілю.

– Коханці недолугі й у дорогих водевілях, – Анна ступила кілька обережних кроків, притримуючи поділ сукні з обох боків. – Я сміюся тепер, бо уявила лице Христини.

– Їй, бідолашній, буде не до сміху. Сваритиме. Причому, Аню, чортів перепаде мені. Це ж я тебе не бережу. У грязюці викачав.

– Як тоді, пам’ятаєш, у Межигір’ї. Коли ти мене ледь не втопив.

– А ти лише попросилася закинути вудку з човна, – пригадав Іван. – Як на лихо, клюнуло. Ти сіпнула волосінь, шубовснула через бортик у воду.

– Ти – за мною. Як був, у костюмі. І штиблетах.

– Піджак усе ж скинув. І канотьє.

– Добре, що я вмію триматися на воді. Потім ми пливли за човном, його ж віднесла течія.

Зараз Анна дивувалася сама собі. Обоє змокли, вивалялися в багнюці, затишком і не пахне. Та все одно чомусь лишалися під дощем, ще й згадували кумедні, справді приємні для обох пригоди.

– Ми боїмося йти додому, під Христин гнів, – Вольський ніби прочитав її думки та пояснив поведінку.

– Ти боїшся, – уточнила Анна. – Мене наша мила Христина пальцем не зачепить. Лихим оком не дряпне. І взагалі: викрутить, мов рушника праного, не дасть роздягнутися.

– Треба перевірити. Тримай.

Іван простягнув дружині праву руку. Анна взялася за край парасольки, потім – за чоловіків лікоть. Так, вдивляючись під ноги й далі просякаючи літнім дощем, вони подалися до своєї садиби – четвертої праворуч від початку вулиці.

Спершу Анна не сприйняла рух попереду як щось реальне. Вітер шмагав дощовими струменями, гойдав дерева й кущі, якими щедро заросла Татарка і які не заважали мешканцям, навпаки, додавали затишку, навіть інтиму. Але вже за мить уклякла разом із Іваном – з-за бузкового куща, що розрісся неподалік від їхнього будинку, виступила темна постать.

Блискавка й грім ударили водночас, знову над головами.

Короткий, миттєвий відблиск вихопив із мокрої темряви лице – незнайоме, молоде, вкрите ріденькою борідкою. Анна встигла помітити студентську тужурку, натягнутий низько на лоба кашкет, навіть тріщину на лакованому козиркові.

Погляд метнувся нижче, за рукою незнайомця.

Гримнуло.

У блискавичному світлі – лезо.

– ВАНЮ!

Крик потонув у громовому гуркоті.

– АНЮ, НАЗАД! – гаркнув Вольський.

Не дочекався – сам ступив наперед, затулив дружину спиною. Незнайомець насувався, проте якось дивно. Невпевнено, приставними кроками, виставлена вперед озброєна зубата рука тремтіла. Втім, Анна ніколи за двадцять вісім своїх років не бачила так близько озброєного бандита. Їй дотепер не погрожували ножем ані вдень, ані вночі. Тож не знала, не розуміла, не уявляла, як має діяти нападник.