Анна Хома - Терези

Фея вишкірилася і підбадьорливо кивнула. Давай.

І Олеся зробила свій крок. Останній крок у цій казці.

Олександр не спав. Історія, яку розповіла йому ота худюща нещасна дівчина, котра трималася краще за багатьох чоловіків у його кабінеті, не відпускала його.

Історія загибелі його сина.

Отже, спочатку їх було п’ятеро. І на схемі з’явилися п’ять крапок з підписаними іменами: Марта, Максим, Олексій, Віктор і Олеся.

А потім… Рука з золотою ручкою затремтіла, і йому довелося перерватися. Встав, пройшовся кабінетом – тим, що удома, випив води, тоді взяв шприц і ввів собі у плече ще одну дозу інсуліну.

Перед очима стояла картина, яку намалювала йому ця дівчина, він пробував стерти її, але та вперто не хотіла зникати, він з’їв банан, ще трохи походив і ось нарешті швидко накидав на папері свою версію тих нічних подій у Карпатах і подивився, що у нього вийшло.

Після хвилинного вагання Олександр вивів навпроти одного з імен великий знак оклику.

Був упевнений, що не помилився. Він рідко помилявся в людях.

– Вибач, що так пізно турбую…

На тому кінці помовчали, а тоді:

– Я все одно не сплю.

Він потер шию, пройшовся ще раз кабінетом.

– Я знаю, як загинув Орест. Ще прояснити кілька нюансів і… зможу тобі розказати, якщо захочеш…

Чутно було, як її дихання перервалося на вдиху… і більш нічого…

Він набрав у груди повітря.

– Це я винен, Олено. Винен, що не прослідкував за ним, що відкуповувався грішми, що не змусив його лікуватися… Винен, що… відпустив тебе тоді.

Знову мовчанка. Навіть подиху тепер не чути.

– Фірма була мені важливіша, а тепер… не знаю, старію, мабуть…

– Сашо! – раптом голосно обірвала його вибачення Олена. – Це ти мені вибач. І не зривайся на працівниках. Пообіцяй, що більше не будеш.

– На яких працівниках? Що не буду?

– Вони працювали на мене, Сашо. Я лиходійка, і я це знаю. Я так хотіла побачити, як ти страждаєш, а твоя фірма, вона була така дорога тобі, наче дитина…

– Ти про що? – перепитав Олександр, уже збагнувши.

– Ти розумієш, про що. Мені Орест підкинув цю ідею. «А було б добре, якби ми теж мали дивіденди від татового капіталу»… Я ще раніше відправила до тебе свою подругу, вона була вічно бідна, а тут влаштувалася, грошики з’явились, ти непогано там усе організував… Я просто хотіла знати, як ти там без мене живеш, вона мені усе переповідала, а після похорону, коли я не могла знайти собі місця, тоді й згадалися ці Орестові слова… я так хотіла дошкулити тобі. Подруга погодилася. Каже: «Я все зорганізую, з тебе – ринок збуту». Я знайшла покупців, а вона – виконавців… Недолюблюють тебе на фірмі, ти знаєш?

Тепер настала його черга мовчати.

– Я не скажу тобі, хто вони, просто крадіжки припиняться і все. Пообіцяй не копати далі.

Олександр змушений був опуститися в крісло, яке заскрипіло під його вагою.

– Пробач їм. А мені… мені можеш не пробачати, тепер мені вже не важливо, що ти про мене думаєш… Це через Вітіну аптеку Орест отримував свій товар. Я тільки недавно про це довідалася. Як можна бути такою сліпою? Але більше ніхто того товару від нього не отримає… І я… я подала на розлучення… А тобі нічого страшного не сталося, чи не так? Ти втратив лише гроші, всього лише гроші. Сподіваюсь, я тебе не розорила?

І Олена, так і не дочекавшись відповіді, поклала слухавку…

Олександр сидів із телефоном у руці, поки не помітив, що настала ніч.

Почувався старим-старим розбитим дідуганом. Дошкандибав до ліжка і ліг, не розстеляючи і не роздягаючись.

Педант в усьому, він навіть сандалів не зняв. Сподівався, що, коли настане новий день, усе знову стане на свої місця. Просто треба до цього дня дожити.

А небо благав лише про одне: щоб його змінний вкоротив собі віку не через гроші.

Олеся вперше за довгий рік заснула без снодійних і сновидінь.

І проспала всі вісім годин, як і має бути. Вперше за довгий рік.

Червневе сонце радісно виблискувало крізь тюль.

Захотілося встати і зробити сніданок. А потім нарешті скласти все, що знала, докупи, вибратися зі своєї фортеці і поглянути, що сталося із зовнішнім світом, поки її не було.

Олександр Вадимович Кондур пообіцяв їй, що з Максимом Гнатишиним нічого не трапиться, принаймні у лікарні, біля нього навіть призначили індивідуальний пост. А коли він вийде звідти, як сказав їй шеф, з ворогами вже буде покінчено.

Бо вороги – такі ж люди, як і ми, так само бояться і так само роблять помилки. А нам вони завдають негараздів, поки ми, сліпі і глухі, дозволяємо їм це робити…