Анна Хома - Терези

І метнула промовистий погляд. Розізлилась.

– Добре, Анжело, – відірвався охоронець від телефону і вже йому, Максиму: – Директор зараз на нараді. Проходьте і почекайте на нього. Адміністративний корпус ліворуч, другий поверх, є дзвінок.

І знову припав до слухавки. Клацнули дверцята прохідної, пропускаючи Максима досередини. Він опинився у чотирикутному дворику, звідусіль оточеному різнокаліберними будівлями, кожна з яких мала свій вхід.

Він, молодий і амбітний, та поважна фірма, якій були потрібні молоді та амбітні…

Порозуміємося…

Тільки в костюмі було трохи незручно. І краватка тиснула. Не любив він офіційного одягу, та що вдієш. На важливих офіційних зустрічах треба виглядати відповідно.

А ще сьогоднішня нічна поїздка давалася взнаки. Не виспався, і кава не дуже допомогла…

Ревіння вантажівки за спиною змусило його здригнутися. Охоронець побіг відчиняти ворота. Величезна фура заїжджала на територію фірми, а він стояв їй на шляху. І здалося йому, що водій фури навмисне крутнув кермо у той бік, куди відійшов відвідувач… і якоїсь миті Максим зрозумів, що його хочуть розплющити об адміністративну стіну, шорстку і холодну на дотик… але фура проїхала стороною і зупинилася перед корпусом прямо попереду нього. Хлопець, важко дихаючи, стояв і чекав, коли водій відчинить дверцята, але той не квапився виходити.

Нарешті дверцята відчинились і на землю «Конвалії» ступив огрядний чолов’яга з пишними вусами і круглим черевом. Він неквапом пішов до складу, навіть не глянувши в бік Максима.

Хлопець озирнувся. Охоронець зі слухавкою біля вуха стояв за скляними дверима і уважно спостерігав. Максим підвів голову.

Біля кожного вікна тепер стояли люди.

Віра поправила ремінець туфлі, який розстебнувся, мало не спричинивши ганебного падіння зі сходів бухгалтерії, та, помітивши, що колеги не звертають на неї жодної уваги, а всі як один зібралися біля вікон, підійшла до них, і собі визираючи у той проклятий колодязь, який нагадував їй середньовічні тюрми: усі мали відсидіти у своїх камерах визначений термін, а гуляти внизу дозволялося лише у справах і під час обіду, і то краще не гуляти, а швидко шмигнути з одного приміщення в інше, поки тебе не перестріли.

Надворі дещо похмурий на свій вік хлопець розгублено крутив головою у різні боки. Не дивно: тут можна було загубитися з незвички!

Раптом він підвів голову і глянув крізь шибку просто їй у вічі.

Серце тьохнуло. Хтось поруч спитав, чи не знає вона, що то за красунчик і до кого він прийшов.

Віра знову нахилилася до ремінця туфлі. Щоб не відповідати.

Олександр зчепив перед собою пальці і прямо подивився на прохача. Усіх, хто за власним бажанням напрошувався до нього в кабінет, незалежно від рангу і чину, він називав прохачами і звертався до них на «ти» – від держслужбовців до прибиральниці, бо кожен від нього чогось потребував. Тих, від кого йому щось було потрібно, він запрошував сам або йшов до них у кабінети.

– Ти чув, що тут сталося зранку? – перебив він розповідь цього прохача, мало що з неї почувши. Корисного для себе.

Усі, хто влаштовується на роботу, плетуть таку фігню, що якби вони себе почули, то ніколи б себе не найняли. А роботодавці мусять це вислуховувати й аналізувати. Щоб зважити всі «за» і «проти». Щоб передбачити, що ця людина може встругнути у них під носом і на що здатна, коли за нею не слідкуватимуть крок за кроком. Щоб скласти уявлення про людину, яка хоче в тебе працювати, а не послухати загальновідому казочку про її дипломи і любов до праці.

Захочеш грошей – таку любов розмалюєш, аж сам повіриш. Та й дипломи зараз можна наколекціонувати різного ґатунку, які тільки хочеш.

Прохач кашлянув у кулак, хвилину подумав отак, тримаючи кулак біля губ, і підняв на нього, директора, очі. Хитрі, примружені, наче йому заважає сонце з-за жалюзі. Та й сам виглядав, як панна, зі своїми довгими віями, пухкими губками і рум’яними щічками, а от торс мав накачаний, дорогу краватку пов’язав вправно і піджак мав випрасуваний. Матуся, певно, постаралася – випровадила синочка на співбесіду. А без матусь ви ні на що не здатні, чи не так?

– А що тут сталося… зранку?

– Це я ставлю питання! – з такими треба говорити чітко, конкретно і швидко. Щоб не дати часу оговтатись і понапридумувати брехню. Оту останню він ненавидів лютою ненавистю і відчував її за кілометр. – Невже на факультеті ніхто нічого не згадував? Не повірю.