Джон Гришэм - Джон Ґрішем. Інформатор

Цього разу все було як завжди: діти бавились у басейні, а жінки ховалися в затінку. Лейсі приєдналася до леді. Обмінявшись із ними звичними люб’язностями, вона попрямувала до альтанки біля басейну, в якій сиділа Верна з дитиною на руках. Було видно, що вона щосили намагається зберігати спокій. Піппін виповнився лише місяць, і вона була напрочуд капризним дитям. Час від часу Лейсі доглядала дівчинку Хетчів, щоб дати батькам можливість трохи відпочити. Хоча неважко було знайти і няньку. Та й обидві бабусі жили всього лише за тридцять миль звідси. Г’юго і Верна мали велику родину з безліччю тіток, дядьків, кузенів, тому в ній не бракувало й непорозумінь і конфліктів. Лейсі часто заздрила тому відчуттю захищеності, яке дає таке чимале сімейство. Але водночас вона дякувала долі, що їй не потрібно хвилюватися за велику кількість людей і перейматися їхніми проблемами. Часом Верна та Г’юго потребували допомоги в догляді за дитиною, але вони не хотіли просити її у родичів.

Верна передала Піппін Лейсі, а сама пішла по напої. Погойдуючи дитину, дівчина роздивлялася людей, які зібралися у дворі. Там були темношкірі, білі, латиноамериканці, вихідці з Азії та інші молоді пари з дітьми. Лейсі побачила серед них і двох адвокатів із офісу генерального прокурора, з якими Г’юго заприязнився, навчаючись на юридичному факультеті. А також іще одного, що працював на сенат штату. Самотніх людей там не було, тож Лейсі не мала жодної перспективи, принаймні їй так здалося. Вона нечасто з кимось зустрічалася, адже знайти підходящого чоловіка досить важко. Втім, можливо, це їй просто не щастило. У Лейсі був досвід невдалих стосунків і жахливого розставання, що залишив по собі болючі спогади, хоча відтоді минуло вже вісім років.

Верна принесла два пива і сіла навпроти. Вона прошепотіла:

— Чому це дитя затихає лише у тебе на руках?

Лейсі усміхнулась і знизала плечима. Їй уже виповнилось тридцять шість, а тому важко було з певністю сказати, чи матиме вона колись нагоду обійняти власну дитину. Лейсі розуміла, що час неможливо спинити, а відтак шансів на власну сім’ю в неї залишалося дедалі менше. Верна мала втомлений вигляд, так само як і Г’юго. Вони обоє мріяли про велику родину, але будьмо реалістами: хіба четверо дітей — це не забагато? Лейсі ніколи не наважилась би поставити це запитання, але відповідь для неї була очевидною. Верні та Г’юго пощастило навчатися в університеті — першими у своїх родинах, і, звісно, вони мріяли про таку саму долю для своїх малюків. Та чи можливо зібрати гроші на навчання аж чотирьох дітей?

Так само тихо Верна сказала:

— Г’юго розповів, що Гейсмер доручив вам важливу справу.

Лейсі здивувалась, адже знала, що Г’юго не любив говорити про роботу за межами офісу. До того ж, у РСП, зі зрозумілих причин, дотримувалися політики конфіденційності. Звісно, після кількох пляшок пива увечері слідчі, бувало, сміялися з дурних вчинків окремих суддів, справи яких розглядалися. Та навіть тоді вони не називали їхні справжні імена.

— Важливу чи ні — це ми ще побачимо, — відповіла Лейсі.

— Він не розповів мені усього, як завжди, але я помітила, що його щось непокоїть. Мене це здивувало, адже я ніколи не вважала вашу роботу небезпечною.

— Ми теж такої думки. Навіть зброї у нас немає, на відміну від поліції. Маємо лише повістки.

— Якось Г’юго зізнався мені, що хотів би мати зброю. Ця думка не дає мені спокою, Лейсі. Пообіцяй мені, що ви не вплутаєтесь у щось дійсно небезпечне.

— Верно, обіцяю, що як тільки я відчую потребу в пістолеті, одразу ж почну шукати іншу роботу. Я ніколи в житті не користувалася зброєю.

— Знаєш, у моєму середовищі, тобто в нашому середовищі, забагато зброї, від якої добра чекати не слід.

Піппін, яка спала уже цілих п’ятнадцять хвилин, раптом заплакала. Верна потягнулася до неї, зітхнувши:

— Ох уже ця малеча.

Лейсі передала дитину матері й пішла поглянути, як там бургери.

Нарешті Маєрс зв’язався із Лейсі й запропонував зустрітись у тій самій гавані в місті Сейнт-Огастін. Нічого не змінилося — знову виснажлива спека, вологе повітря і знайомий стапель у кінці пристані. На Маєрсі навіть була та сама квітчаста сорочка. Всі сіли за дерев’яний стіл, що стояв у затінку на човні. Господар знову пив пиво із пляшки, час від часу прикладаючись до неї упродовж своєї розповіді.

Насправді чоловік, якого він раніше називав Омаром, мав ім’я Бонн Дюбос. Він був нащадком одного із засновників банди. Саме того, що розпочав свій сумнівний бізнес у задній кімнаті рибного ресторану неподалік від Форрест-Сіті в Арканзасі. Заклад належав його дідусеві по материнській лінії, який загинув у перестрілці з поліцією. Батько ж, якщо вірити офіційному рапорту, повісився у в’язниці. Доля не була поблажливою й до численних дядечків та кузенів. Відтак членів банди ставало чимраз менше, аж поки Бонн не відкрив для себе усі переваги продажу кокаїну в південній Флориді. Вже за кілька років у цьому бізнесі він зміг відновити свій невеличкий синдикат. Зараз це вже сімдесятирічний чоловік, живе десь на узбережжі. В нього немає конкретної адреси, рахунку в банку, водійських прав, номера соціального забезпечення чи паспорта. Як тільки казино почали давати великі прибутки, Вони одразу ж скоротив кількість членів банди до жменьки найближчих родичів. Так він позбувся зайвих ротів. Усі операції здійснювалися в повній анонімності, а в бізнесі було задіяно безліч офшорних компаній, кожною з яких опікувалась центральна юридична фірма у Білоксі. Рахунків у Дюбоса було небагато. Хоча він був людиною досить заможною, але жив скромно.