Джон Гришэм - Фірма

— Дуже приємно. Прошу, називайте мене Мітч. — Він увійшов до кімнати й швидким поглядом окинув просторий номер.

— Гаразд, Мітчу.

Поклавши руку гостеві на плече, Ламар підвів його до столу, партнери теж відрекомендувалися. Розмовляли з ним надзвичайно тепло й сердечно. Запропонували каву, тоді воду. Усі сіли за блискучий стіл із червоного дерева і далі обмінювалися люб’язностями. Мак-Дір розстебнув плаща, схрестив ноги. У пошуках роботи він уже почувався ветераном. А ще зрозумів, що потрібен цим людям. Можна було розслабитися. Маючи про запас три пропозиції від найпрестижніших фірм у країні, він уже не відчував гострої потреби у цій співбесіді, у цій фірмі. Тож може собі дозволити хоч трохи самовпевненості. Та й приїхав він сюди швидше просто з цікавості. А ще дуже хотілося теплої погоди.

Олівер Ламберт, директор фірми, поклав лікті на стіл, посунувся вперед, тим самим узявши на себе ініціативу у співбесіді. Був говірким, умілим співрозмовником, мав м’який, майже професійний баритон. У шістдесят один рік він вважався дідусем фірми і свій час здебільшого присвячував врівноваженню виявів непомірного честолюбства окремих юристів, можливо, найбагатших у країні. Він був добрим порадником — до нього завжди зверталася молодь. Містер Ламберт і наймом персоналу займався, тож саме від нього нині залежала доля Мітчела І. Мак-Діра.

— Ви вже, певно, стомилися від співбесід? — запитав Олівер Ламберт.

— Не дуже. Без цього не обійдешся.

Усі йому підтакнули: це правда. Неначе лиш учора вони проходили співбесіди, подавали резюме і холонули зі страху — ану ж як не знайдуть роботи, і виявиться, що три роки поту й зубріння підуть коту під хвіст? Так, вони добре розуміли його стан, та то нічого.

— Можна вам поставити запитання? — запитав Мітч.

— Звичайно.

— Звісно.

— Будь-яке.

— Чому співбесіда проводиться у цьому готельному номері? Інші фірми їх проводили в університетському містечку через бюро працевлаштування.

— Гарне запитання.

Троє кивнули й обмінялися поглядами — так, гарне запитання.

— Мабуть, я спробую вам відповісти, Мітчу, — слово взяв Ройс Мак-Найт, управитель. — Для цього потрібно збагнути, що ж таке наша фірма. Ми особливі, і цим пишаємося. У штаті працює сорок один юрист, тож порівняно з іншими, наша фірма невелика. Багатьох на роботу не приймаємо — одного на два роки, десь так. У нас найвища зарплатня по країні, та й надбавки теж. І я не перебільшую. Тому ми перебірливі. І свій вибір ми зупинили на вас. Лист, що його ви отримали минулого місяця, був вам надісланий після того, як ми переглянули кандидатури більше ніж двох тисяч випускників найкращих юридичних шкіл. Лише одному вам було надіслано такого листа. Ми публічно не даємо оголошення про вакансії і не приймаємо заявок. Ми діємо помірковано і маємо власний стиль. Ось така наша відповідь на запитання.

— Дякую, доволі вичерпна відповідь. А на чому спеціалізується фірма?

— Податки. Певні види цінних паперів, нерухомість, банківська справа, та на вісімдесят відсотків — це податки. Тому ми так прагнули зустрічі з вами, Мітчу. У питанні податків у вас надзвичайні знання.

— А чому ви пішли навчатися у Західний Кентуккі? — поцікавився Ламар Квін.

— Це просто. Як платню за навчання мені запропонували грати у футбол за університетську команду. Інакше я би не навчався — коледж був для мене недоступний.

— Розкажіть про свою родину.

— Невже це так важливо?

— Це дуже для нас важливо, Мітчу, — душевно мовив Ройс Мак-Найт.

«Всі вони таке кажуть», — подумав Мак-Дір.

— Ну, гаразд. Мій батько загинув під завалом у вугільній шахті, мені тоді було сім років. Мати знову вийшла заміж і проживає у Флориді. Я мав двох братів. Расті загинув у В’єтнамі. Другого брата звуть Рей Мак-Дір.

— І де він?

— Пробачте, але це не ваша справа.

Він виклично подивився, ніби вже приготувався до бійки. У досьє про брата не було нічого.

— Ну, вибачте, — співчутливо мовив управляючий.

— Мітчу, фірма розташована у Мемфісі, — сказав Ламар. — Вас це не хвилює?

— Ні, зовсім ні. Я не люблю холод.

— Бували коли-небудь там?

— Ні.

— Тож побуваєте, і вже скоро. Вам там сподобається.

Мітч усміхнувся, кивнув, підігруючи. Невже вони серйозно? Як це він може обрати маленьку фірму в маленькому містечку, коли на нього чекає Волл-стріт?

— Які у вас були успіхи на заняттях?

— Я входив до першої п’ятірки, — так, він був з-поміж п’яти найкращих, а не просто у складі п’яти відсотків кращих.