Джон Гришэм - Бар Когут

За даними Forbes, у 2018 році Джон Ґрішем був четвертим найбільш оплачуваним письменником у світі. І не за красиві очі. З-поміж купи детективних романів, від яких прогинаються полиці книгарень, його історії вирізняються високим рівнем правдоподібності. Він пише про те, що знає найкраще, і дуже часто пише буквально про самого себе. Автор зі своїми страхами й переживаннями розпорошується по різних текстах. «Час вбивати» — про молодого адвоката, що має протистояти Ку-Клукс-Клану, «Фірма» вдало грається з емоціями молодих і амбітних, які прагнуть всього й одразу. У романі «Камера» Ґрішем рефлексує щодо власного виховання. Він зізнавався, його ростили патентованим расистом. Якісь тектонічні зсуви в свідомості автора відбулися, тільки коли він поїхав з дому. Власне, відтоді й на сторінках романів, і в суспільному житті він бореться з расизмом і сексизмом, а ще активно виступає проти смертної кари.

Описуючи свої письменницькі звички, Джон Ґрішем зізнавався, що досі пише на тому самому місці, за тим самим столом і стільцем, цмулячи ту саму каву, що й 30 років тому. Не змінився він і в душі, лишаючись хай уже й не молодим, але так само ідеалістичним юристом, якому не байдуже. Ви тримаєте в руках його найсвіжіший роман, де знову ж таки порушено дражливі для сучасної Америки питання — імміграції та кредитів на навчання. Ґрішем надихнувся репортажем «Афера у школі права», опублікованим у 2014 році в журналі The Atlantic. Автор психологічно та юридично достовірно описує поневіряння молодих людей, які раптово збагнули, що не мають майбутнього.

НАПРИКІНЦІ РОКУ, ЯК ЗАВЖДИ, панувала святкова атмосфера, але в домі Фрейжерів було не дуже-то й радісно. Пані Фрейжер про око прикрашала ялинку, пакувала дешеві подарунки, випікала нікому не потрібне печиво, а музичний центр за традицією безперервно відтворював «Лускунчика», якому вона, пораючись на кухні, загонисто підспівувала, ніби весела пора прийшла насправді.

Проте веселощами тут і не пахло. Пан Фрейжер кинув їх три роки тому, але спогади про нього викликали не стільки сум, скільки зневагу. Тільки-но він пішов, одразу ж з’їхався зі своєю молодою секретаркою, як виявилося, вже вагітною. Пані Фрейжер — зраджена, принижена, зламана й пригнічена — досі ледве зводила кінці з кінцями.

Її молодший син Луї перебував під домашнім арештом, щось наче звільнення під заставу, і йому світив тяжкий рік судових розглядів за розповсюдження наркотиків та щось там іще. Він і пальцем не поворухнув, щоб купити матусі хоч якийсь подарунок. Відмазався — мовляв, не може вийти з дому через пристрій стеження, що суд ухвалив причепити до його щиколотки. Буцімто, якби на ньому не було тієї штукенції, хтось би чекав від нього подарунку. І торік, і позаторік ніщо не обтяжувало жодну з його щиколоток, але він не завдавав собі клопоту сходити до крамниці.

Старший син Марк відпочивав удома від жахів юридичної школи і спромігся купити матусі парфуми, попри те, що був бідніший за брата. За планом, у травні він закінчить школу, в липні складе адвокатський іспит, а у вересні розпочне працювати в столичній фірмі. І, як умисне, саме на той місяць призначено слухання справи Луї. Утім, до судового процесу його справа не дійде з двох вагомих причин. По-перше, агенти під прикриттям спіймали його на продажу десяти пакетів креку — навіть відеозапис є,— а по-друге, ані Луї, ані його мати не в змозі найняти пристойного адвоката, який допоміг би виплутатися з такої халепи. Упродовж свят Луї та пані Фрейжер без упину натякали Марку, що він мусить стати на захист брата. Адже це нескладно: затягнути справу, допоки Марк не здобуде дозволу на практику — він же фактично в нього в кишені, — а коли вже стане визнаним адвокатом, так само буде нескладно застосувати якісь юридичні тонкощі — як ото в книжках пишуть, — щоб зняти обвинувачення.

Звісно, що в їхній забаганці зяяли великі прогалини, але Марк рішуче відмовився від обговорень. Коли з’ясувалося, що Луї в новорічний день планує засісти на десять годин на дивані, аби переглянути сім футбольних матчів поспіль, Марк вийшов із дому не прощаючись і поїхав до друга. Того ж вечора, повертаючись додому напідпитку, він вирішив утекти. Поїхати назад до Вашингтона й чимось зайнятися в тій юридичній фірмі, в яку його невдовзі візьмуть. До початку занять було ще два тижні, але Марк наситився донесхочу десятьма днями чортихання і скигління Луї, не кажучи вже про невгамовного «Лускунчика», і тому нетерпляче очікував останнього семестру в юридичній школі.