Деннис Лихэйн - Містична річка

Вона відчувала їх і тепер у своєму волоссі, як краплі дощу на вітровому склі. Вона намагалася пригадати, якого кольору були материні очі, коли раптом побачила людське тіло, що лежало посеред вулиці. Воно лежало, як мішок із борошном, перед її колесами. Кейті рвучко повернула праворуч, почувши, як заднє колесо об щось ударилося, й подумавши: «О Ісусе, о Боже, скажи мені, що це не я на нього наїхала, будь ласка, Боже, скажи мені, що то була не я!»

«Тойота» провалилася в канаву з правого боку вулиці, нога Кейті зісковзнула з педалі гальма, автомобіль смикнувся вперед, двигун заревів і заглух.

Хтось гукнув до неї:

— Як ти там?

Кейті побачила, як незнайомець наближається до неї, й розслабилася, бо він здавався знайомим і безпечним, аж поки не побачила в його руці пістолет.

О третій годині ранку Бренден Гарріс нарешті заснув.

Засинаючи, він усміхався. Кейті витала над ним, казала йому, що кохає його, шепотіла його ім’я, її лагідне дихання лоскотало йому вухо, як поцілунок.

Дейв Бойл завершив цей вечір у «Мак-Ґіллзі», сидячи зі Здоровилом Стенлі в кутку бару та дивлячись, як «Сокс» грають свою фінальну гру. Педро Мартінес панував на полі, й «Сокс» нещадно лупцювали «Янголів». Педро бив, як очманілий, і м’яч потрапляв на базу весь потовчений і гарячий. На третій подачі нападники «Янголів» здавалися наляканими, а на шостій вигляд у них став такий, ніби кожен із них мріяв якнайшвидше потрапити додому й чекати, коли дружина принесе обід. Коли ж Гаррет Андерсон закинув м’яча кудись праворуч за межі поля, зробивши зусилля Педро цілком непотрібними, за рахунку 8—0 пропало будь-яке збудження від гри, й Дейв завважив, що приділяє більше уваги вболівальникам та стадіонові, аніж власне грі.

Він приділяв найбільше уваги вболівальникам на дешевих місцях — на їхніх обличчях він бачив огиду та втому поразки. Вболівальники там, здавалося, брали набагато ближче до серця результати гри, аніж запасні гравці, що сиділи під навісом на краю поля. І, мабуть, так воно насправді й було. Для декого з них, подумав Дейв, це був єдиний матч, на який вони могли вибратися протягом року. Вони брали з собою дітей, дружину й вирушали з дому раннього каліфорнійського вечора з прохолоджувальними трунками для пікніка, брали квитки по тридцять п’ять баксів, які давали їм змогу розташуватися на дешевих місцях і купити дітям двадцятип’ятидоларові капелюшки, з’їсти пацючі гамбургери та хот-доги по чотири п’ятдесят, запиваючи їх пепсі та заїдаючи морозивом, що тануло й прилипало до їхніх волохатих рук. Дейв знав, що вони готувалися до великого торжества, яке дозволить їм змінити своє безрадісне життя на рідкісний і чудовий парад перемоги. Тому, перебуваючи на аренах та стадіонах, вони почувалися неначе в соборі — бурмочучи молитви, і сорок тисяч сердець усі билися в ритмі однієї колективної надії.

Переможіть для мене. Переможіть для моїх дітей. Переможіть для мого шлюбу, щоб я міг принести вашу перемогу до свого автомобіля й сидіти в її сяйві разом зі своєю родиною, поки ми повертатимемося до нашого безрадісного життя.

Переможіть для мене. Переможіть. Переможіть. Переможіть.

Та коли твоя команда програвала, ця колективна надія розсипалася на скалки й забирала із собою ілюзію єдності з твоїми друзями-парафіянами. Твоя команда зраджувала тебе й лише нагадувала тобі, що завжди, коли намагаєшся перемогти, ти програєш. Коли в тебе народжувалася надія, вона мала померти. І ти сидів посеред звалища целофанових обгорток, розсипаного попкорну й мокрих паперових стаканчиків для пиття, знову провалившись у тупу безнадію свого життя, готуючись вирушити додому через паркувальний майданчик разом з ордами п’яних розгніваних чужинців, із дружиною, яка підраховує, скільки ти змарнував грошей на свою чергову невдачу, та з трьома вередливими дітлахами. І тобі залишалося тільки сісти в автомобіль і рушити до своєї домівки, до того самого місця, з якого цей собор обіцяв визволити тебе.

Дейв Бойл, колишня зірка бейсбольної команди Технічної вищої школи «Дон Боско» в її найщасливіші роки 1978—1982, знав, що в цьому світі немає нічого мінливішого за прихильність уболівальника. Він знав, що означає потребувати їх, ненавидіти їх, ставати перед ними навколішки й благати ще одного схвального реву, схиляти голову, коли ти розбив їхнє спільне гаряче серце.

— Поглянь-но, які киці! — вигукнув Велетень Стенлі, й Дейв звів очі, щоб побачити двох дівчат, що несподівано залізли на бар і затанцювали там під акомпанемент своєї третьої подруги, яка заспівала пісню «Кароока дівчина» без музичного супроводу, тоді як подруги її крутили гепами й вигинали стегна.