Деннис Лихэйн - Містична річка

Дейвів шлунок знову затріпотів, і нова, ще потужніша хвиля стала пробиватися вгору крізь його тіло. Спотикаючись, він підійшов до краю води, нахилив голову, і його страх, спрайт та пиво вилилися з нього в маслянисту воду Містичної річки. То була чиста рідина. Більш нічого в ньому не було. Він не міг пригадати точного часу, коли востаннє їв. Та коли ця рідина вилилася з рота в річку, йому покращало. Він відчув холод темряви в своєму волоссі. Від річки віяв слабкий вітерець. Дейв постояв навколішки, чи не виллється з нього щось іще, але він сумнівався в цьому. Схоже, він цілком очистився.

Він подивився вгору на нижню частину мосту, на якому кожен квапився або потрапити в місто, або покинути його, кожен роздратовано проштовхувався крізь потік машин, певно, цілком не усвідомлюючи, що краще йому не стане, коли він повернеться додому. Половина з них відразу повернуться назад — на ринок, бо щось забули там купити, до бару, до відеосалону, до ресторану, де вони знову чекатимуть у черзі. І якого біса вони там чекатимуть? Чого ми шикуємося в черги? Куди ми сподіваємося потрапити? І чому, потрапивши кудись, ми ніколи не відчуваємо такої радості, яку сподівалися відчути, коли прагнули добутися до того місця?

Дейв побачив праворуч від себе невеличкий човен із підвісним мотором. Він був причалений до дошки, такої тоненької й хисткої, яку ніяк не можна було назвати причалом. Це човен Г’юї, подумав Дейв і всміхнувся, уявивши собі худого як смерть чоловіка, що випливає в ці брудні води, а вітер розвіює його чорне як смола волосся.

Він обернув голову й подивився навколо себе на ліжка та бур’яни. Не дивно, що люди приходять сюди блювати. Це місце було цілком ізольоване. Побачити його ви могли б тільки в тому випадку, якби стояли на протилежному боці річки з біноклем. Воно було блоковане з трьох боків і таке тихе, що навіть гуркіт автомобілів над головою лунав приглушено, наче скрадався бур’янами, й чутно було тільки крики чайок та плюскіт води. Якби Г’юї мав більше розуму, він розчистив би бур’яни, прибрав ліжка й побудував тут веранду, і його забігайлівка привабила б до себе багатьох високолобих янкі, які нині оселяються на Адмірал Гілл і намагаються обернути Челсі на наступне поле битви для ошляхетнення, після того як вони ошляхетнили Східний Бакінгем.

Дейв сплюнув кілька разів і обтер рота тильним боком долоні. Він випростався, бо вирішив сказати Велові й Джиммі, що йому треба трохи поїсти, чогось простого, але ситного, перед тим як знову випити. Та коли він обернувся, то побачив їх біля чорних дверей, Вел стояв ліворуч від них, а Джиммі — праворуч, двері були щільно зачинені. Дейвові вони здалися кумедними, схожими на вантажників, які привезли меблі, а тепер не знали, куди їх вивантажити посеред усіх цих бур’янів.

— Хелоу, хлопці, — сказав Дейв. — Прийшли переконатися, що я не впав у воду?

Джиммі рушив від стіни до нього. Світло, що горіло над дверима, погасло. Джиммі зближався повільно, весь чорний, лише обличчя, на яке трохи падало світло з мосту, то виринало з пітьми, то знов поринало.

— Дозволь, я розповім тобі про Рея Гарріса, — промовив Джиммі, говорячи так тихо, що навіть нахилився вперед. — Рей Гарріс, Дейве, був моїм другом. Він приходив і навідував мене, коли я сидів у в’язниці. Він відвідував Маріту й Кейті та мою матір і допомагав їм, якщо вони чогось потребували. Я думав він робить усе це тому, що він мій друг, але справжньою причиною була його провина переді мною. А винен він був тому, що, коли його схопили й притиснули, він настукав на мене поліції. Він дуже переживав через це. Але після того, як він навідував мене в тюрмі протягом кількох місяців, сталася дивна річ. — Джиммі дійшов до Дейва, зупинився й дивився йому в обличчя, трохи схиливши голову. — Я зрозумів, що люблю Рея. Тобто я втішався товариством цього чоловіка. Ми розмовляли про спорт, про Бога, по книжки, про наших дружин, дітей, про політику, про все що завгодно. Рей був добрий чоловік, він міг говорити про геть усе. Він цікавився всім. Таке не часто буває. Потім моя дружина померла. Розумієш? Вона померла, й вони послали в мою камеру охоронця, який сказав: «Прийміть мої співчуття, ув’язнений, — учора о восьмій п’ятнадцять ваша дружина померла. Вона від вас відійшла». І ти знаєш, Дейве, що мене вразило, коли я довідався про смерть своєї дружини? Те, що їй довелося помирати самій-одній. Я знаю, ти подумав, що всі ми помираємо самотніми. Це правда. В останню мить, коли ти зникаєш із цього світу, ти лишаєшся сам-один. Але моя дружина хворіла на рак шкіри. Вона помирала повільно протягом півроку. І я міг би бути біля неї. Я міг би допомогти їй померти. Хоча й не міг відвернути від неї смерть. Проте мене там не було. Рей, чоловік, якого я любив, забрав у моєї дружини таку можливість.