Деннис Лихэйн - Містична річка

— Джиммі? Нехай мені Бог допоможе, — сказала Селеста.

Шон дивився через стіл на Брендена Гарріса. Хлопець здавався збентеженим, стомленим і наляканим, тобто перебував у тому стані, в якому Шон і хотів, щоб той перебував. Він послав двох полісменів до нього додому, щоб вони його привели, й посадив Брендена по той бік свого столу, а сам відкрив свій комп’ютер і став переглядати весь матеріал про хлопцевого батька, що його він зібрав. Йому на це знадобився певний час, і він не звертав уваги на Брендена, який сидів і тремтів від страху.

Він ще раз подивився на екран комп’ютера, постукав олівцем по клавіатурі суто для ефекту й сказав:

— Розкажи мені про свого батька, Брендене.

— Про кого?

— Про батька. Реймонда старшого. Ти його пам’ятаєш?

— Майже ні. Мені було десь шість років, коли він нас покинув.

— То ти його зовсім не пам’ятаєш?

Бренден стенув плечима.

— Я пам’ятаю дуже мало. Він, як звичайно, повертався додому, співаючи, коли був п’яний. Одного разу він узяв мене в парк на озері Канобі й купив чималу порцію солодкої вати. Я з’їв майже половину й виблював прямо на алею. Він не часто до нас приходив. Це я пам’ятаю. А в чому річ?

Шон знову подивився на екран.

— А що ти пам’ятаєш іще?

— Не знаю. Він смердів одеколоном. Він…

Шон відчув усмішку в голосі Брендена й подивився на нього, м’яко ковзнувши поглядом по його обличчю.

— Він що, Брендене?

Бренден засовався на своєму стільці, дивлячись на щось таке, чого не було в цій кімнаті й не було навіть у тій часовій зоні, в якій вони перебували.

— Він мав звичай носити в кишенях усі свої дрібняки, ви уявляєте? Вони відтягували його кишені, і він весь дзеленчав, коли йшов. Коли я був малий, то мав звичку сидіти у вітальні в передній частині будинку. Будинок був не таким, у якому ми тепер живемо. Він був гарний. І я сидів там близько п’ятої години з заплющеними очима, аж поки не долинав до мене знадвору звук монет. Тоді я вибігав з хати, щоб зустріти батька, і якщо я вгадував, скільки грошей у нього в кишені — навіть якщо я вгадував приблизно, ви розумієте? — він віддавав усі монети мені. — Бренденова усмішка поширшала, і він похитав головою. — Батько мав багато решти.

— А щодо пістолета? — запитав Шон. — Твій батько мав пістолет?

Усмішка замерзла в Бренденових очах, які звузилися й подивилися на Шона з таким виразом, ніби хлопець не розумів його мову.

— Що ви сказали?

— Твій батько мав пістолет?

— Ні.

Шон кивнув головою і сказав:

— Вельми самовпевнена заява для хлопця, якому було лише шість років, коли батько його покинув.

Коннолі увійшов у кімнату для допитів, несучи ящик із паперами. Він підійшов до Шона й поставив ящик на стіл Вайті.

— Що це? — запитав Шон.

— Усяка всячина, — сказав Коннолі, зазирнувши всередину. — Рапорти, результати балістичної експертизи, плівки з телефонними дзвінками в поліцію — одне слово, всяка всячина.

— Ти вже це сказав. А що з відбитками пальців?

— Комп’ютер не знайшов ніяких аналогій.

— Ти їх перевірив у національному масштабі?

— Перевірив і по інтернету, — сказав Коннолі. — Нуль. Знайдено лиш один бездоганний, латентний, який ми виявили на дверях. Відбиток великого пальця. Якщо це той, хто вчинив злочин, то він маленький на зріст.

— Маленький на зріст, — повторив Шон.

— Атож. Коротун. Але той відбиток може належати кому завгодно. Ми знайшли шість таких, які можна роздивитися, й жодні двоє не збігаються.

— Ви слухаєте дзвінки в поліцію?

— Ні, а хіба я повинен їх слухати?

— Коннолі, ти мусиш ознайомитися й ознайомлюватися з усім, що має стосунок до справи, чоловіче.

Коннолі кивнув головою.

— А ви мене вислуховуватимете?

— Аякже, саме для того ми тебе й тримаємо.

Він обернувся до Брендена Гарріса.

— Повернімося до пістолета твого батька.

— Мій батько не мав пістолета, — сказав Бренден.

— Справді?

— Еге ж.

— Он як, — сказав Шон. — Виходить, нас дезінформували. До речі, Брендене, ти часто розмовляв зі своїм батьком?

Бренден похитав головою.

— Ніколи. Він казав, що прийшов тільки вихилити чарку, й ішов геть, залишаючи мене й мою матір, хоч вона й була вагітна.

Шон співчутливо кивнув головою.

— Але ж твоя мати ніколи не подавала на розшук.

— Бо не було сенсу його шукати, — сказав Бренден, і в його очах спалахнув вогонь. — Він сказав моїй матері, що не любить її. Сказав, що вона тисне на нього. Через два дні він пішов назавжди.