Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Несподівано мама взяла мене за руку, і ми пішли до труни. Тієї миті я подумав, що вона мала б тримати іншу руку — руку мого батька. І зрозумів — між ними щось утрачено, щось, що тримало маму поруч із нами, а тепер вона втекла. Зрозумів також і дещо інше: ми втратили не лише Аріель, ми втрачали одне одного. Потроху ми втрачали все.

Раніше я вже був присутній на прощанні з померлим, а звідтоді відвідав чимало таких прощань, і я збагнув велике значення ритуалів, що супроводжували смерть. Так важливо одразу попрощатися, а зробити це самому майже неможливо. Ритуал слугує нам опорою, допомагає не впасти і підтримує, допоки найгірше не зостанеться позаду.

Прийшло дуже багато людей, мешканці округу Сіу завітали, щоб висловити свою пошану. Можливо, вони прийшли, бо знали Аріель чи тата або маму, а можливо, знали нас як сім’ю. Ми з Джейком стояли осторонь, поки батьки приймали співчуття і найкращі теплі слова та згадки про свою доньку. Батько, як завше, випромінював шанобливість і повагу, мама зосталася шкаралупою, на яку боляче було дивитися. У мене було відчуття, що вона будь-якої миті може розбитися. Ліз стояла поруч із нами, і я був їй за це вдячний. Це тривало вже довгенько, ми переминалися з ноги на ногу, а ще ж був далеко не кінець.

— Можна я трішки подихаю повітрям? — попросився я в Ліз.

— А можна мені? — додав миттю Джейк.

— Добре, — погодилася Ліз.

— Ти перекажеш це мамі з татом?

— Звісно, не хвилюйтеся.

Ми вишмигнули з кімнати і пробралися крізь центральний вхід назустріч помаранчевим вечірнім променям, які купали Нью-Бремен. Похоронна зала була розташована в гарній старій будівлі, що колись належала чоловікові на ім’я Фарріґат. Давним-давно він побудував великий консервний завод у долині річки Міннесота, що приніс йому чималі статки. Ми побрели далеко від ґанку, де стояли містяни, які прийшли вшанувати пам’ять сестри, аби ніхто нас не міг помітити. Я не бачив необхідності відповідати комусь, не мав жодного бажання говорити.

Джейк підійшов до густої трави, що росла у віддаленому закутку власності Ваеля, і вирвав конюшину з чотирма листочками — мав неймовірну здатність помічати всілякі дрібнички. Повільно смикаючи листочки, він спитав:

— Як думаєш, мама сьогодні повернеться?

Я помітив стареньку пару, яка нетвердою ходою підіймалася сходами до приміщення, і подумав, що зовсім скоро один із них, а може, й обоє лежатимуть собі в тій залі.

— Хто його зна.

Джейк кинув обскубану травинку на землю:

— Усе здається інакшим.

— Знаю.

— Я іноді боюся.

— Чого?

— Що мама не повернеться. Я маю на увазі, що вона може повернутися додому, але такою, як раніше, не стане.

Я чудово розумів, що мав на увазі брат.

— Ходімо, — мовив йому. — Провітрімося трохи.

Ми пішли подалі від похоронного бюро пана Ваеля, спустилися вулицею вниз, за рогом повернули ліворуч, ще трішки — й ось перед нами Глісон-парк. Дітвора грала в бейсбол, я постояв трохи, спостерігаючи за метушнею. Я знав декого з гравців, особливо тих, що були менші за мене, тобто братового віку. Думаю, Джейк знав їх також, можливо, це були саме ті хлопчаки, що знущалися з брата через заїкання, тому на гру уваги він не звертав. Тупцював на місті, підкидаючи ногами землю.

— Я бачив містера Редстоуна, — промовив Джейк.

— Редстоуна? Господи! Де?

Літо добряче нас змінило, брат навіть бровою не повів, почувши, як я згадав ім’я Господа всує.

— Я бачив його уві сні.

— Кошмар, так?

— Ні. Аріель, до речі, там теж була.

Сестра ніколи мені не снилася, проте переслідувала, коли не спав. Хоча двері в її кімнату були зачинені, я час від часу прокрадався туди і просто стояв. Запах, який сповнював кімнату, — парфуми «Шанель № 5». Вона їх, звісно, ніколи собі не придбала б, це був дідів та Ліз подарунок на її шістнадцятиріччя, яким вона користалася лише за особливої нагоди. Вона була ними напахчена, коли зникла. Я заплющував очі в її кімнаті і вдихав аромат; від того виникало відчуття, ніби сестра ще й досі з нами, — по щоках бігли сльози.

Редстоун — інша річ. Я часто наздоганяв його у снах, чіпляючись за колії на естакаді. Намагався його спіймати, перш ніж Ворренові вдасться втекти.

— Що вони робили у сні?

— Аріель грала на піаніно, містер Редстоун танцював.

— З ким?

Зав’язалася суперечка між Марті Шунфельдт і хлопчиною, що стояв на другій базі. Ми кілька секунд спостерігали за ними, а потім Джейк додав:

— Сам танцював, вони були у великій кімнаті, схожій на танцювальну залу. Аріель видавалася щасливою, а він — ні. Він увесь час озирався, ніби боявся, що хтось за ним шпигує.