Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Тато підвівся, пішов до плити з кавоваркою й налив собі ще одне горнятко. Він побачив мене на порозі і запитав:

— Френку, може тобі варто піднятися до себе й одягтися?

— Де Аріель? — запитав я в них.

— Ми не знаємо.

— Привіт, Френку, — озвався до мене шериф Ґреґор так, наче ми з ним давні друзі і йому від того приємно.

— Добрий ранок, — відповів йому.

— Аріель не прийшла сьогодні додому. Батьки хвилюються. Може, ти знаєш, де могла зостатися сестра?

— Містер Брендт, — відповів я без жодних зволікань.

— Еміль! — скрикнула мати, ніби то було справжнім відкриттям. Вона підстрибнула і полетіла до телефону у вітальню.

— Чому містер Брендт? — шериф подивився на мене, потім на тата.

— Вони добрі приятелі, — відповів батько. — До того ж він мешкає поруч із парком Сіблі.

У батькових словах було стільки надії… Він підійшов до мене, тримаючи горнятко кави, поглядав у вітальню і слухав телефонну розмову матері з Емілем.

— Емілю, вона не повернулася вчора додому, — пояснювала мати. — Я подумала, вона могла зостатися в тебе, — мати слухала, втупивши погляд у підлогу. — Ні, Карл теж не знає. Вони були в парку Сіблі, палили багаття біля річки. Аріель пішла, і ніхто не знає, де вона. — Мама ще трохи постояла. Вона заплющила очі, голос тремтів, ще мить — і вона заплаче. — Звісно, Емілю. Щойно дізнаємося.

Мама поклала слухавку, підвела очі на батька й захитала головою. Підійшовши до нього, вона притулилась щокою до його плеча: сльози потекли рікою.

Шериф Ґреґор підвівся, засунув записник у кишеню сорочки і мовив:

— Я зараз візьму кількох чоловіків, поїдемо в парк Сіблі, аби все ретельно оглянути. Карле, ти їдеш із нами, покажеш, де все відбувалося. Я особисто поговорю з друзями Аріель. Побачимо, може, згадають іще щось. І послухайте: з мого власного досвіду — діти повертаються. Як завше, утнуть якусь дурницю, потім їм від того соромно. Вони вирішують перечекати якийсь час, утекти в Міннеаполіс чи Сент-Пол, але потім повертаються, — він посміхнувся, намагаючись нас заспокоїти.

— Дякую, — відповів тато. — Ви не заперечуватимете, якщо я приєднаюся до вас біля річки?

— Звісно, — відповів шериф, — та спершу заїду у відділок. Зустрічаємося біля парку Сіблі за півгодини. Карле, ти також їдеш.

Шериф Ґреґор поїхав. Карл подивився на батьків:

— Пробачте, мені дуже соромно. Я не знаю, можливо, мені слід було поводитися відповідальніше. У мене в голові не вкладається. Куди вона могла піти?

— Почнімо пошуки з річки, — відповів тато.

— Можна з вами? — зайшовши на кухню, поцікавився я.

Батько якось спантеличено обдумав мою пропозицію і, на мій подив, погодився.

— Я не знаю, що мені робити, — промовила мама, витираючи очі. Вигляд у неї був розгублений.

— Молися, — мовив тато. — Будь поряд із телефоном — раптом вона зателефонує.

Нагорі прокинувся Джейк, проте досі ще куйовдився в ліжку:

— Що відбувається? — запитав брат.

— Аріель зникла, — я стягував з себе піжаму.

— Зникла? Як?

— Ніхто не знає, — я почав нишпорити в купі вчорашнього одягу, що лежав на підлозі. Знайшов одежину і натягував на себе.

— Куди ти зібрався? — спитав Джейк.

— Парк Сіблі. Там Аріель була минулої ночі.

Джейк зіскочив з ліжка, миттю зняв піжаму й уже одягався.

— Я теж іду.

Сонця не було, навіть жодної надії на його появу. Хмари вкрили небо товстим сірим покривалом, що нависло над долиною, як скеля. Ми дісталися до парку Сіблі першими. Стояли на краю річки, де сестру бачили востаннє. Пісок був укритий чорними головешками від численних ба­гать. Учорашнє вогнище ще тліло. Пісок довкола нього був розтоптаний та вкритий купами порожніх пляшок з-під пива. Добряче вчора погуляли.

— Нічого собі, — озвався тато.

Карл Брендт засунув руки в кишені, повісив голову і нічого на те не відповів.

Мені навіть на думку не спадало, що Аріель могла зникнути назавжди. Через мою дитячу наївність я був упевнений, що це лише невелика пригода. Димова завіса скоро розвіється, сестра з’явиться, й усе стане на свої місця. Я завмер під пригніченим небом, дивився на розритий пісок, тріски, що дотлівали, і точно знав: ми обов’язково знайдемо ключ до загадки. Хотілося розпочати тієї ж миті. Підійшов ближче до багаття, Джейк побрів слідом.

— Що ми шукаємо? — запитав брат.

— Хлопці, зупиніться, — застеріг тато. — Ми поки що нічого не шукаємо. Ми лише чекаємо на шерифа.

Таке рішення видавалося мені справжнісіньким гаянням часу. Але тато так сказав, і ми з Джейком його послухали.