Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Я не міг рухатися, проте голова продовжувала працювати. Знав, що будь-якої миті мене можуть помітити. Пречудово пам’ятав той близький до армагеддону випадок на городі, коли випадково торкнувся до неї. Я відступив крок назад і тихенько повернувся коридором. Навіть якби тоді на мене щосили горланили, мені було б байдуже. Я вийшов на ґанок, сів на сходах і, склавши руки на колінах, став чекати повернення Аріель.

За двадцять хвилин Лайза Брендт промайнула за скляними дверима, вона була одягнена, волосся зав’язала у хвостик. Підозріливо зиркнула на мене і запитала знайомим мені голосом:

— Шо ти хоч?

— Я прийшов забрати Аріель, — дивився просто їй в обличчя, щоб Лайза мала змогу читати по моїх губах.

— Поїха. З Емілем, — сухо та невиразно відповіла Лайза.

— Ти не знаєш, куди вони поїхали?

Вона захитала головою.

— Ти не знаєш, коли вони повернуться?

Вона знову похитала головою. А тоді поцікавилася:

— А де Джей?

— Поїхав за маминим дорученням.

Лайза пильно дивилася на мене, потім мовила:

— Буде лимонад?

— Дякую, мені вже час.

Вона кивнула — розмову було завершено — й пішла геть.

Дорогою додому я намагався розкласти по поличках кожну деталь Лайзиного оголеного й шаленого тіла біля прасувальної дошки, аби зберегти їх у пам’яті назавжди. Коли мама прасувала, то мала вигляд дещо роздратований, а сама вона завжди була в поганому настрої. Але мама завше робила це одягненою. Мене не полишали думки: можливо, це було якось пов’язано одне з одним?

Аріель поїхала на прохання Еміля. Того ранку вони довго каталися вздовж річки з опущеними вікнами, аби містер Брендт міг якнайглибше вдихнути ранок того літнього дня. Він їй казав, що саме це було найкращим джерелом натхнення. Йому було необхідно відчути на обличчі подув вітру поза межами міста, вдихнути запах землі, почути мелодії пташок і шелестіння кукурудзи. Еміль Брендт, який довгий час уже нічого не писав, стверджував, що саме зараз готовий написати величну оду долині річки Міннесота. Він якось сказав сестрі, що запах смерті змінив його світогляд. За останні роки його, як ніколи, наповнювало піднесення. Він готовий був засукати рукави й братися до роботи.

Усе це Аріель розповіла нам за обідом на кухні, поки ми ласували підсмаженими сендвічами з копченою ковбасою, картоплею та вишневим компотом. Батько зрадів:

— Яка хороша новина!

— Так і сказав? — дещо скептично спитала мати.

Батько поставив склянку й стенув плечима:

— Він же сказав, що відчув запах смерті, Рут. Це може надзвичайно сильно змінити людину.

— Коли я говорила з ним востаннє, було цілком зрозуміло, що він і досі сповнений туги та гіркоти.

— Робота — саме те, що поверне йому щастя, — зауважила Аріель.

— Ти так думаєш? — зиркнула на неї мати.

— Так каже Еміль.

— Можна мені ще один сендвіч? — перервав я.

— Підсмаж собі трохи ковбаси, — мовила мама.

— І мені, — попросив Джейк.

Я кинув декілька шматків на сковорідку, що й досі стояла на плиті, і ввімкнув конфорку.

— Не знаю, — сказала мама.

— Ти не знаєш його, — мовила сестра.

— А ти? — мати кинула на Аріель ще один скептичний погляд.

— Іноді мені здається, що я єдина людина, яка його знає, — відповіла Аріель. — Він — геній.

— З цим я не сперечатимусь, — сказала мати. — Але є й іще дещо. Я знаю його все своє життя, Аріель. Він складна людина.

— Аж ніяк, — відповіла сестра.

— Що? — здивувалася мама.

Одне слово. Як сіль на рану. Я подивився на Аріель, відступати сестра не збиралася.

— Я друкую історію його життя. Я знаю його.

Мати поклала лікті на стіл, підборіддя підперла долонями, уважно подивилася на сестру і запитала:

— То, коли твоя ласка, розкажи мені, хто ж такий Еміль Брендт…

— Чудова людина, — вагаючись, відповіла Аріель.

Мати розсміялася, але миттю посерйознішала:

— Аріель, люба, він завжди був чудовою людиною. Його завжди не розуміли і не цінували. Він був занадто зв’язаний тутешньою провінціальністю й багато чим іншим, що не дало йому змоги зреалізувати бажання, потреби та мрії його часто егоїстичного серця.

Джейк підвівся і підійшов до плити. Мені здалося, він обрав безпечніше місце.

— Колись ти мені казала, що велич потребує егоїзму, — різонула у відповідь сестра. — Та як би там не було, він не егоїст.

— То він лише величний? — мати знову засміялася. — Золотце, ти ще така молода. Тобі ще стільки всього треба дізнатися.

— Нащо ти говориш про мій вік так, наче це якась вада?