Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

— Шукаємо Гаса, — мовив Джейк.

— Не бачив його, — відповів Карл. — Я їду в коледж, щоб забрати Аріель після репетиції. Розвіємося трішки на моєму маленькому червоному дияволові?

— Круто, гайда, — відповів брат.

Карл нахилився і відкрив дверцята. У машині не було заднього сидіння, тому нам із Джейком довелося потіснитися спереду.

— Усі готові? — запитав Брендт.

Він від’їхав від узбіччя. Верх машини був відкинутий, тому навколо нас миттєво здійнявся вітер.

Ми не одразу поїхали до коледжу, що стояв на пагорбі неподалік від лікарні і виходив на Лютеранський парк. Карл проїхав трохи по Нью-Бремену, минув під’їзні дороги до містечка, а потім натиснув на газ. Вітер вив, і Джейк скавулив йому в тон, наче скажений. Карлове золотаве волосся розліталося, як кукурудзяні рильця під час бурі. Він сміявся від справжньої насолоди. Тієї миті мене щось стримувало, я дивився на нього і дивувався тій безтурботності, з якою минало його життя. На мене повільно накочувалося досі незнане відчуття, цілковито сповнюючи моє нутро. Це була відраза.

Під’їхавши ближче до околиць містечка, Брендт скинув швидкість; вітер вщух, і я запитав:

— Ти збираєшся одружитися з Аріель?

Він не глянув на мене. Зволікання не мало нічого спільного з обережною поведінкою за кермом: це було небажання дивитися мені у вічі.

— Ми не говорили з нею про шлюб, Френкі.

— Ти хочеш з нею одружитися?

— Зараз у нас попереду різні шляхи.

— Навчання?

— Саме так.

— Аріель не хоче їхати до Джульярдської школи.

— Я знаю, вона казала.

— Ти знаєш чому?

— Слухай, Френкі. Я не хочу зараз про це говорити. Це стосується лише мене і твоєї сестри.

— Ти її кохаєш?

Він втупив погляд у дорогу. Я знав, що він не хоче дивитися на мене.

— Вона кохає тебе.

— Френкі, ти й сам не знаєш, про що говориш.

— Вона казала, що любов — штука складна. Але мені все видається простішим. Ви кохаєте одне одного і берете шлюб. От і все.

— Не завжди воно так, Френкі, не завжди, — він був пригнічений, у голосі вчувався відчай.

Коледж був зовсім невеличким, його основною метою було виховання лютеранських священиків. Він славився відмінною музичною програмою та хорошим концертним залом. Саме тут ми і знайшли маму, Аріель і, несподівано для мене, Еміля Брендта. Репетиція добігала кінця, хор, до складу якого входили здебільшого студенти коледжу й містяни, потроху розсіювався. Аріель, мама й Еміль стояли гуртом на сцені, поруч із кабінетним роялем. Я знав, що Еміль погодився акомпанувати хору. Звісно, його участь привертала ще більшу увагу до події, але, з огляду на нещодавні ігри зі смертю, я був упевнений: цю ідею він облишив. Помилився.

Карл стрибнув на сцену, привітався з дядьком та мамою, поцілував сестру в щоку і запитав:

— Усе готово?

— Ви йдіть собі, — сказала мати. — Я сама відвезу Еміля додому.

Карл узяв руку Аріель і допоміг спуститися зі сцени. Ми стояли в проході між рядами. Минаючи нас, він сказав:

— Що ж, хлопці, додому дійдете й самі.

Мама і пан Брендт залишилися на сцені вдвох, я відчув — вона хоче позбутися синів і зостатися з Емілем наодинці. На ній були бавовняні штани, з-під синьої джинсової сорочки виднілася біла майка. Кінці сорочки вона зав’язала на талії, як Джуді Ґарленд у стрічці про творчих людей.

— Френку, — драматично почала вона, — якщо ви хочете дістатися додому засвітла, час вирушати.

Без жодного писку заперечення Джейк повернувся й пішов до виходу. Світло потроху згасало, зал огортала темрява. Я ще трохи повагався, передчуваючи, що справу в залі поки до кінця не доведено.

— Френку, сміливіше, — крикнула зі сцени мати.

Я побрів до брата, який чекав у вестибюлі. Горіло лише кілька лампочок. Джейк сказав:

— Мені треба до вбиральні.

— Туди, — відповів я йому. — Чекаю на тебе.

Двері в зал були відчинені, а акустика там була пречудова. Мати й Еміль, цілковито захоплені розмовою, хоч і сиділи на сцені, але у вестибюлі я прекрасно чув, про що йшлося.

— Вона написала чудовий твір, Рут, — вів Брендт.

— Аріель багато чого навчилася в тебе, Емілю.

— Вона народилася з талантом. Твоїм.

— Але зі своїм вона досягне більшого, ніж я.

Залунала простенька мелодія. Тоді Брендт сказав:

— Пам’ятаєш?

— Звісно, ти написав це для мене.

— Подарунок на твоє шістнадцятиріччя.

— А два дні по тому ти втік у Нью-Йорк, не сказавши мені ні слова.

— Якби ж я знав тоді те, що знаю тепер. Моє рішення було б інакшим. Може, моє обличчя було б інакшим, я не був би сліпий, і мої діти були б схожі на тебе. Вона так схожа на тебе, Рут. Я чую тебе в її голосі. Я відчуваю тебе в її дотиках.