Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

— Служба минула без пригод? — за мить поцікавилася вона.

— Так, проте за твоєї присутності все відбувається значно краще, — відповів їй.

Вона кивнула. І хоча мама не всміхнулася, знаю, мої слова їй сподобалися.

— Але ж із ним усе буде гаразд? Я маю на увазі містера Брендта.

Мати загасила цигарку у скляній квадратній попільничці, що стояла позаду. Спрямувавши поперед себе помутнілий погляд, вона повільно відповіла:

— Він у тяжкому стані. Проте я впевнена, що він одужає.

— Нащо він це зробив? — тихенько спитав я, аби ніхто не почув мого голосу. — Він же знаменитий, ну й таке інше. Чи, може, це через скалічене обличчя?

— Він привабливий чоловік, Френкі, — відповіла мама. — Обличчя не має жодного значення.

«Можливо, для нього має!» — подумалося мені, але я не вимовив цього вголос.

Джулія Брендт підвелася і підійшла до нас. Рожева сукня, облямована чорною стрічкою, до неї рожево-чорні черевички на високих підборах. На шиї висіла низка перлин, у вухах — сережки-перлинки. Чорне, як глупа ніч, волосся і темні, як холодна зола, очі. Я не любив Джулії Брендт і знав, що мати також її не любила.

— Рут, — із болем у голосі почала місіс Брендт, — це якесь жахіття.

— Так і є, — зронила мама.

Місіс Брендт дістала з сумочки золотий портсигар, він клацнув і відкрився. Вона простягла його матері і запропонувала цигарку. Мама похитала головою, подякувала Джулії, але нічого не взяла. Пані витягла цигарку постукала нею по золотій кришці і знову сховала портсигар у сумочку. Витягнула золоту запальничку, по центру прикрашену невеличким сапфіром. Вона затиснула цигарку між нафарбованих губ, відкинула кришку запальнички і клацнула кременем. Кінчик цигарки торкнувся вогню. Вона задерла голову, як пес, що збирається завити, потім випустила густий клубок диму.

— Катастрофа, — констатувала вона і подивилася в той бік коридору, де стояли Карл та Аріель. Десь глибоко в темряві зажевріла зола її дрібних оченят. Джулія промовила:

— Хоча якоюсь мірою їм пощастило.

— Пощастило? — мамин голос і обличчя напружилися.

— Карлу й Аріель, я маю на увазі. Що все це трапилося саме зараз, коли вони досі разом і можуть підтримати одне одного. А за кілька тижнів вони вирушать дорогами в різні світи, що так різняться між собою.

— Джуліє, — відповіла мати, — про везіння тут і мови бути не може, воно лишень у тому, що Емілю не вдалося довести справу до кінця.

Місіс Брендт затягнулася, дим повільно прокрадався крізь її губи:

— Ти й Еміль завжди були близькі. Я пам’ятаю той час, коли ми думали, що ви одружитеся. Ми обоє могли б стати невістками, — вона ретельно оглянула святкове вбрання матері й захитала головою. — Не уявляю, як воно — бути дружиною священика, завжди одягатися так… — вона знову затягнулася. Дим слався хвилею, а вона додала: — Так розсудливо.

— Я знаю, що ти живеш іншим життям, Джуліє.

— Належати до родини Брендтів — це може стати справжнім випробуванням, Рут.

— Важкий тягар, — погодилася мама.

— Ти й гадки не маєш, — мовила Джулія, зітхнувши.

— Ще й як маю, Джуліє. Це видно зі зморшок від хвилювань на твоєму обличчі. Перепрошую, мені треба трохи подихати повітрям, — кинула мати, зіскочивши з підвіконня.

Вона вийшла із зали для відвідувачів. Місіс Брендт ще раз глибоко вдихнула цигарковий дим, скреготнула зубами і прошипіла:

— Ти — справжнісіньке стерво, — подивилася на мене, посміхнулась і пішла геть.

Джейкові вдалося вмовити Лайзу піти з палати. Акселів «Кадиллак» відвіз її додому, тато поїхав з ними. Мама й Аріель прямували слідом на «Паккарді». Карл відвіз місіс Брендт до їхнього маєтку. Еміль зостався в лікарні сам, аби відпочити, що, як усі вважали, йому було конче необхідно.

Позаяк Аріель та Джейк частенько навідувались до будинку й аніскільки не заперечували, вирішили, що ці двоє поживуть із Лайзою, поки Еміль не одужає. Мама поїхала додому, щоб спакувати їхні речі. Коли всі роз’їхалися, я вирішив залишитися ще на який час та скласти компанію братові й сестрі.

Вікна будинку були запнуті шторами. На стінах майже нічого не було. Сліпому немає діла до зовнішнього вигляду. А щодо Лайзи Брендт, то ця особа була для мене цілковитою загадкою, про яку я не міг навіть скласти певної думки. У будинку було зовсім мало меблів, які стояли дещо обіч. Аріель пояснила: через Емілеву хворобу їх так жодного разу і не переставляли. Ані полиць тобі, ані книжок. Проте було багато квітів, вони пишніли в горщиках майже в кожній кімнаті. Чільне місце в будинку було відведене роялю, який займав майже весь простір кімнати. Найімовірніше, раніше це була їдальня. Сестра розповіла, що саме тут він грав і писав музику. Поруч з піаніно стояв коштовний бобінний програвач, який, за словами Аріель, пан Брендт використовував під час написання музичних творів, оскільки не мав змоги писати на нотному папері. Також у вітальні була високоякісна акустична система з величезними гучномовцями. Поруч висіли полиці, вщент забиті платівками. Я ще раз уважно оглянув будинок й подумав про м’яку, як пелюстки, оббивку для меблів, аромат квітів, який проникав у кожен закуток, піаніно та гучномовці, що наповнювали будівлю музикою, — і тоді зрозумів: Еміль Брендт створив світ своїх власних відчуттів.