Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Повертатися додому треба було обережно. Якщо батьки побачать мене у збляклих рештках мертвої жаби, як я поясню все, що трапилося до того? Прокрався задніми дверима до кухні, прислухався. У будинку було прохолодно. Спочатку навіть здалося, що тихо. Потім я почув, як хтось ридає навзрид. Зазирнув у вітальню. Аріель сиділа на стільці біля нашого старого піаніно. Голова схилилася на руки, перехрещені на клавішах. Усе її тіло тремтіло, між схлипуваннями я чув, як вона намагається вхопити повітря.

— Аріель? — я здивувався.

Вона одразу підвелася і випрямила спину. Повернулася і зиркнула на мене. На якусь хвильку здалося, що це не Аріель, а створіння ще більш налякане, аніж та жаба, коли їй впихнули до рота вибухівку. Роздивившись мою масну сорочку й засохлі залишки кишок на щоках та волоссі, її очі розширилися і сповнилися жахом.

— Френкі, — вигукнула вона, зіскочивши зі стільця. — Господи, з тобою все гаразд?!

Вона миттю забула про причину власних страждань. Уся увага була прикута до мене. Моя егоїстична простодушність не заперечувала.

Я розказав, як усе трапилося. Вона уважно вислухала, киваючи головою. Зрештою мовила:

— Хутчіш роздягайся, зараз тебе відмиємо до маминого повернення. Гайда у ванну.

Жодного осуду! Аріель і справді була моїм янголом.

Після вечері ми зібралися трохи пограти в софтбол із сусідськими дітлахами. Грали аж до сліпих сутінок, поки і поле, і м’яч важко було розгледіти. Вирішили пограти і в інші ігри — будь-що, аби ще на трохи зберегти дух братерства. Проте декому з дітей потрібно було повертатися дому, тож наша зграйка потроху меншала. Зрештою розбрелись усі. Ми з Джейком пішли вдвох. Кожен крок Джейк відбивав ударом рукавиці по стегну, ніби грав на барабані.

— Ну що, пальці на місці?

— Що?

— Я гадав, ти підірвеш себе й опинишся на тому світі.

Я пречудово розумів, що саме він мав на увазі. Подумував розповісти йому історію про вибухівку і жабу, проте дарувати братові задоволення від власної правоти щодо стосунків з Гасом та Доулом наміру не мав. Відповів лишень:

— Ми нічогенько згаяли час. Я навіть запускав M-80.

— M-80? — навіть у темряві я бачив, як його очі вирячилися від заздрощів та осуду.

Дійшли додому, батько стояв біля ґанку й курив люльку. Жаринки яскраво спалахували, коли батько затягувався, пахло вишневим тютюном. Гас сидів поруч. Вони тихо по-дружньому бесідували.

Тато покликав нас до себе, ми підійшли ближче.

— Хлопці, як гра?

— Чудово, — відповів йому.

— Ви перемогли? — поцікавився Гас.

— Це було тренування, — пояснив я. — Ніхто не переміг.

— Френку? — продовжував Гас. — Ми можемо поговорити? Я розповів батькові про наші сьогоднішні пригоди.

Я зиркнув на тата, намагаючись розгледіти хоч якісь ознаки докору, проте в присмерковій млі скорої ночі, крізь яку пробивалося світло з будинку за його спиною, він видавався спокійним. Далі я мовив:

— Це непогана ідея.

— Добре, — погодився він у відповідь.

Джейк спинився на сходах. Він переводив погляд то на тата, то на Гаса, то на мене. На обличчі відобразилося здивування.

— Прогуляємося? — запропонував Гас.

— Джейку, пограємо в шашки? — запитав тато.

Відійшовши від будинку, ми з Гасом простували пліч-о-пліч спорожнілою вулицею, осяяною місячним світлом. Навколо височіли тополі і клени. Ми пройшли ще трохи, потім Гас почав:

— Вибач, Френку. Я повинен був усе це зупинити.

— Та пусте.

— Ні, не пусте. Доул. Така вже він людина. Ніби й непогана, але геть пустоголова. Та що там казати, я й сам анітрохи не ліпший. Різниця лише в тому, що я несу відповідальність за тебе, і сьогодні тебе підвів. Такого більше не трапиться, обіцяю.

Цикади і жаби пронизували тишу, що стелилася містом із настанням вечора. Між дірочок у пелені з листя над нами з’являлися зірки. Будинки вглиб вулиці скидалися на намальовані вуглиною фігури з жовтими очима-вікнами, що збайдужіло дивилися на нас.

— Гасе, що мав на увазі Доул, коли стверджував, ніби в батька на війні розум потьмарився?

Він зупинився. Задивився на небо й схилив голову так, наче заслухався звуками хору, що з настанням ночі, лунали дедалі гучніше. Потім спитав:

— Ти коли-небудь говорив з батьком про війну?

— Та іноді. Питав у нього, чи довелося йому вбити хоч одного німця. Він каже, що застрелив багатьох.

— Френку, не мені тобі розповідати, що твій тато пережив на війні. Але я тобі в загальних рисах розкажу, що так воно і є. Ти можеш поговорити про це з Доулом, але від нього почуєш лише купу дурні. Коли ти дивишся на Джоні Вейна та Оді Мерфі в кінотеатрі, здається, що вбити людину — то проста справа. Але, щиро кажучи, коли ти вбиваєш людину, немає жодного значення, чи є вона твоїм ворогом, який намагається позбавити тебе життя, чи ні. Та смертельна мить зжиратиме тебе все життя. Вона так глибоко засяде в кожній твоїй клітині, що навіть правиця Господня не витягне це з тебе, як би палко і скільки б ти не молився. А тепер візьми і помнож те відчуття на кілька років приреченої боротьби й жахіть, які ти, Френку, навіть уявити собі не можеш. Саме тоді цілковита байдужість та бездушність стають ворогом, страшнішим за людину, що наставляє на тебе зброю. А оскільки твій батько був офіцером, він і подібні йому чоловіки були змушені очолити ту бездушність. І те, що вони змушували робити себе й інших солдатів, лягло важким тягарем на їхні плечі, тягарем, якого жодна жива істота не повинна носити. Френку, можливо, колись батько тобі розкаже про ті події, а може, й ні. Але, що б ти не почув від Доула чи будь-кого іншого, це буде зовсім не те, що довелося пережити твоєму татові.