Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

За поворотом я почув голоси та сміх, а з іншого боку серед ланцюжків високого очерету побачив Джейка та Денні, які гралися камінням. Камінці, торкаючись води, залишали на темній поверхні сліди, схожі на вервечку мідних тарілок. Коли Денні та Джейк помітили мене, гра одразу припинилася, хлопці повернулися спинами до сонця, їхні приховані тінню оченята нишком поглядали на мене.

— Знайшли діда?

— Ні, — відповів Денні, — ще не знайшли.

— Коли тут каміння шпурлятимете, то точно не знайдете.

— Ти н-н-нам не командир, — відповів Джейк. Він підняв гладенький камінчик і кинув його з усієї люті. Той ударився об воду ребром і потонув, так ні разу і не відскочивши від поверхні.

— Чого ти злий як чорт?

— Т-т-т, — його обличчя спотворилося від болю. — Т-т-т, — Джейк замружився, — ому, що ти — брехун.

— Що ти таке верзеш?

— Тобі все пречудово відомо, — він подивився на Денні, який вертів у руках камінь.

— Ну, добре, я страшний брехун з брехунів. Ти задоволений? Нам потрібно знайти твого діда, Денні, — я проштовхався поміж ними й попрямував уздовж річки донизу.

Денні наздогнав мене і неквапливо пішов поруч. Я поглянув назад: Джейк і досі стояв на тому самому місці, обмірковуючи можливі варіанти дій. Урешті-решт, він пішов з нами, але держався осторонь. Ми намагалися триматися ближче до піщаних і глинистих берегів, що порепалися від пекельної спеки. Іноді доводилось продиратися крізь очерет і кущі, які росли біля самої води. Денні розповідав про книгу, яку він щойно дочитав. У ній ішлося про чоловіка, якого покусав вампір, і який був останньою людиною на планеті. Денні читав багато фантастики й любив переповідати ті історії з початку і до кінця. Робив він це майстерно. І от коли він майже закінчив оповідь, поміж очеретяних рядів, що густо вкривали ділянку піску, ми натрапили на невелику галявину, посеред якої стояв крихітний навіс. Халупчина була зроблена з прибитих до берега дошок, які кріпилися до рами; вицвілі шматки покоробленої міді слугували дахом та боковою стіною. У глибокій тіні навісу сидів чоловік. Він сидів прямо, схрестивши ноги, й уважно дивився на нас.

— Це мій дід Воррен, — сказав Денні.

Я подивився на Джейка, а Джейк — на мене. Ми впізнали його. Ми вже бачили Джейкового діда. Ми бачили його поруч із мандрівником.

— Це мати тебе по мене вирядила? — почувся голос з тіні.

— Так, — відповів Денні.

Руки чоловіка лежали на зігнутих колінах. Він вдумливо захитав головою. Потім мовив:

— Може, домовимося, і ти їй скажеш, що не знайшов мене?

Денні пішов по піску, залишаючи після себе сліди від кросівок. Я пішов по них, Джейк почимчикував моїми.

— Ти хочеш підкупити мене? — спитав Денні. Це його неабияк зацікавило. Не можу сказати, чи він був такий серйозний, бо розмірковував про пропозицію, чи пропозиція йому видавалася досить серйозною, щоби над нею поміркувати. У будь-якому разі він закивав.

— Не те щоб підкупити, — відповів старий. — Давай-но так. Ти скажеш, що я прийду на вечерю, а до того часу я рибалитиму?

— Але ж ти цього не робиш.

— Рибалка, Денні, — то стан душі. Деякі чоловіки під час рибалки намагаються навудити якомога більше риби. А от я намагаюся спіймати речі, які ніколи на гачок не впіймаєш. — Він подивився на нас із Джейком. — А з вами, хлопці, ми знайомі.

— Так, пане, — відповів я.

— Чув, Шкіпера поховали.

— Так, сер, сьогодні. Я був там.

— Ти? Навіщо?

— Не знаю. Просто мав там бути — й годі.

— Мав там бути? — його верхня губа посміхнулася, але погляд лишився серйозним. — Хтось іще був?

— Мій батько — він священик, читав там молитви. Також наш друг Гас — він викопав яму. Шериф та власник похоронного бюро.

— Ого, оце на диво зібралося люду.

— Було добре. Його поховали в гарному місці.

— Не жартуєш? Ну що ж, якось побачу. Стільки доброти… Запізно, щоправда, еге ж бо?

— Прошу?

— Хлопці, знаєте, що означає itokagata iyaye? А ти, Денні?

— Ні.

— Це мова дакота. Означає «душа пішла». Це означає, що Шкіпер помер. Слухай Денні, а тато чи мама коли-небудь учили тебе нашої мови?

— Наша мова — англійська, — відповів Денні.

— Мабуть, що так, — мовив чолов’яга. — Мабуть, що так.

— Тобі прийшов лист, — вів далі Денні. Він вийняв конверт із внутрішньої кишені і простягнув його дідові.

Старий узяв листа до рук і скоса поглянув на нього. Дістав з кишені сорочки окуляри з товстими скельцями, оправленими в обідок, що нагадував золото. Він не одягнув їх, лінзи слугували йому лупою. Він уважно прочитав адресу відправника, а потім обережно відкрив конверт, дістав лист і так само неквапливо почав водити лінзами по тексту.