Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Разом із татом ми прочитали «Отче наш» та постояли кілька хвилин, мовчки дивилячись на труну. На фоні чорної ями вона видавалася ледь жовтуватою.. А потім батько сказав фразу, що надзвичайно здивувала мене:

— Чудовий день, аби померти, — точнісінько те саме, що думалося й мені. — Нехай він вічно спочиває в мирі, оточений красою.

Майже те саме, що й мені спало на думку. Він повернувся до чоловіків і кивнув: кожен узяв за кінець мотузки.

Власник бюро звернувся до мене:

— Френку, коли ми піднімемо, забереш ці дошки?

Вони підняли труну, я нахилився та забрав дві балки з-під низу, чоловіки повільно опустили домовину й витягнули мотузки.

— Гасе, тобі допомогти? — запитав батько.

— Ні, капітане, — відповів той. — У мене ще цілий день попереду, нема куди поспішати.

Батько потиснув руку шерифові та власникові бюро, і ми пішли до машини. Гас зостався засипати яму землею, яку сам і навіз для могили.

Удома батько пояснив:

— Я повертаюсь у місто. Маю ще дещо погодити з Ґреґором та паном Ваалем.

Він знову сів у «Паккард» і помчав собі. Джейк десь вештався. З церкви навпроти долинали звуки: Аріель грала на органі, а мати співала. Я переодягнувся і пішов до церкви, аби дізнатися, де Джейк.

— Двоюрідний дід Денні О’Кіфа кудись зник, — відповіла мама. — Джейк пішов допомогти Денні знайти його. Де тато?

Мене здивувало, що в Денні є двоюрідний дід у Нью-Бремені. Він казав, що більшість його родичів живе неподалік міста Ґраніт-Фоллз.

— Йому потрібно було повернутися в місто, — відповів я, а потім додав: — Ти дозволила Джейкові вийти за межі подвір’я? Його покарано так само, як і мене.

Мама тримала в руках ноти й уважно їх вивчала, не звертаючи на мене уваги. Вони працювали над хоралом, який написала Аріель для концерту на честь Дня Незалежності, що мав відбутися за тиждень.

— Його другові знадобилася допомога, — промовила мати. — Я сказала, що все гаразд, він може йти.

— А я можу їм допомогти?

— М-м-м-м-м-м? — вона звела брови, замислившись над якоюсь частиною партитури.

Аріель сиділа на лавці біля органа і змовницьки всміхалася:

— Дозволь Френкові допомогти їм, — попросила сестра. — За його участі знайдуть набагато швидше.

— Та гараз, — погодилася мати, махнувши мені вслід. — Іди вже.

— Будинок Денні, — додала вона. — П’ятнадцять хвилин тому.

Я миттю чкурнув, поки мама не передумала.

Побіг до оселі Денні, що була розташована в західній частині нашого кварталу з видом на річку. Його мати в цей час саме розвішувала прання на задній частині двору. Це була дрібненька жіночка, лише трохи вища за мене, з чорним волоссям та мигдалеподібними очима. І статура, і риси народу сіу. Денні ніколи не розповідав про своє походження, але я чув, що його мати належала до громади сіу, що проживала на заході, вздовж річки Міннесота. Вона була одягнена в коричневі капрі, зелену майку і білі кросівки. Мати Денні була вчителькою. Я вчився в неї в п’ятому класі, і вона мені подобалася. Коли я зайшов у двір, вона саме схилилася над кошиком.

— Добридень, пані О’Кіф, — ввічливо привітався я. — Я шукаю Денні.

Вона підняла блакитний рушник і повісила на мотузку:

— Я попросила його знайти двоюрідного діда.

— Знаю, я прийшов допомогти.

— Чудово, Френку. Але, думаю, Денні й сам впорається.

— Мій брат пішов з ним.

Така відповідь її здивувала і без видимої для мене причини була не до вподоби.

— Ви знаєте, куди вони пішли? — запитав я в неї.

— Його дід любить рибалити. Я відправила його подивитися вздовж річки, — відповіла пані О’Кіф, насупившись.

— Красно дякую, я знайду їх.

Мої слова бадьорості їй анітрохи не додали. Я вибіг з двору і за мить уже прогулювався біля річки.

Рибалити мені ніколи особливо не подобалося, проте я був знайомий з хлопцями, які цю справу полюбляли, і я знав, де вони зазвичай вудили. Існувало кілька хороших місць — залежно від того, що саме ти хотів упіймати. Якщо зубатку — тоді канал біля старої лісопильні. Якщо щуку — мілина за чверть милі: ця м’ясиста риба вподобала собі там місцину біля греблі. І, звісно ж, естакада за півмилі від околиці міста. Північні береги річки навпроти нашого кварталу було засіяно різними сільськогосподарськими культурами, поруч у тіні тополь ховалися будівлі ферм. Удалині пролягала дорога, що з’єднувала містечка долини з містом Манкейто, яке простяглося на сході, за сорок миль від Нью-Бремена. Позаду неї височіли скелі й обриви, які визначали межі доісторичної льодовикової річки Воррен.