Андрій Гуляшки - Коштовний камінь

Це був не його план!

Андрій витер холодний піт, що проступив у нього на лобі, і, наче крізь сон, почув злий голос Спиридонова:

— Читай!

І Андрій почав по складах читати:

— Перший номер… хороше водоймище для купання… Другий номер — тут розводиться форель… Номер третій: є пісок, зручний для пляжу… Четвертий номер: звідси до пивної «Зелений рай» — чотири кілометри.

Гарячий клубок став поперек горла Андрієві, і він замовк.

— Ну, що скажеш? — накинувся на нього Спиридонов. — Оце і є твої зелені смарагди?

«Що ж трапилось? — гарячкове думав Андрій. — Я цього не писав. Невже вчора в мене був припадок божевілля?»

— Трапилась якась незбагненна помилка, — сказав він кволим, наче не своїм голосом. — Цей план — не мій… тобто не той план, який я зробив.

В цю мить у глибині його душі прокинувся інстинкт самоохорони, бажання оберегти свою честь від ганьби. Це збудило в ньому силу боротися.

— Я принесу вам справжній план. Вчора до півночі я креслив його. Ось зараз.

І він кинувся до дверей.

— Слухай! — пролунав бас начальника. — Якщо за годину не принесеш ескіз, який мені пообіцяв — не смій показуватись мені на очі! Зрозумів?

Андрій не відповів. Він грюкнув дверима і швидко попрямував до виходу. Він ішов ніби уві сні, почуваючи себе в якомусь фантастичному світі, в світі привидів.

— Гляди, гляди! — стурбовано похитав головою Вилю Власев. — Чорт його знає, на що це все схоже! І дивно, і безглуздо, і образливо, аж далі нікуди… Такого я не міг чекати, навіть якби був поганої думки про нього. Коли ж он воно що… От до чого може дійти юнацька легковажність — честолюбне прагнення сенсації, слави!

Обличчя Власева, до цього роздратоване і зневажливе, набрало сумного і винуватого виразу, наче його самого спіймали на брехні.

— Заплутався бідолаха, наче муха в павутинні, — продовжував він. — Хіба він передбачав, що ви справді будете вимагати в нього очевидного доказу цієї смарагдової гіпотези! Він розраховував до останньої секунди, що ви повірите його чесному слову і не захочете глянути в цей безглуздий ескіз… І справді, які докази він може вам дати? Ніяких! Це так. У нього просто хвороблива уява і більше нічого. Але про всякий випадок він поклав якусь папку в свій портфель, щоб, коли ви його запитаєте: «Чи маєте ви уявлення, де приблизно знаходяться ці берилові родовища?» — відповісти: «Звичайно», — і стукнути пальцем по обгортці папки. Значить: «Я все уточнив, відмітив, але ви, будь ласка, не утруднюйте себе перевіркою, бо цим ви мене образите. Ви повинні вірити людині! Беззастережно довіряйте мені і накажіть товаришу Власеву дати мені спокій і дозволити мандрувати, де я схочу». Абсолютно так. Так… Ви скажете: «А що ж це за ескіз? Його ж він сам поклав у свій портфель!» Простодушний, він не подумав, що ви будете більш наполегливим, що ви справді захочете подивитись на його знамените творіння. Взагалі, це неприємна історія. Я, відверто кажучи, хоч як скептично настроєний щодо молоді, але про цього хлопця був кращої думки… Берил! — Вилю Власев зітхнув і махнув рукою. — Пусте діло, фантазія!

— Все це ще невідомо! — сказав начальник і стомлено пригладив посивіле волосся. — Уявіть собі, що він дійсно випадково поміняв ескізи. Поклав у портфель не той ескіз, який я в нього просив. Коли папки однакові, це завжди може трапитись. Ви схильні в усякій помилці бачити злочин. А так не можна… Молоді люди менш передбачливі, ніж ми, старі, повірте! Наївність, нестриманість, палка уява, поспішність, — все це менш небезпечно, ніж користолюбні розрахунки деяких «зрілих» хитрунів.

Славі Спиридонов закурив цигарку, задумливо подивився на кучеряві кільця диму, потім несподівано стукнув вказівним пальцем по склу на столі і рвучко подався вперед.

— Якщо випадок з ескізом виявиться обманом, якщо те, що ви кажете, — правда, я вас прошу, товаришу Власев, не проявляйте тоді ні крихти поблажливості до цього юнака! Якщо він вдруге спробує обдурити когось своїми вигадками, зразу ж доповідайте мені, і я його вижену з роботи, як найостаннішого шахрая і брехуна!

— Що ж, нехай так! — Вилю Власев почухав потилицю. По його обличчю якось мимоволі розлилась ледь помітна посмішка.

— Хоч би він приніс цей проклятий план! — сказав він, зосереджено дивлячись на свої ноги. — Хоч би… на цей раз сталось якесь чудо… Краще б я помилився!

В цей час Андрій ішов вулицями, нікого не помічаючи і не розуміючи, куди йде. Інстинктивно даючи дорогу зустрічним перехожим і лавіруючи, він пробивався крізь натовп; на перехрестях його ноги самі знаходили безпечну дорогу між трамваїв, тролейбусів і спритних легкових машин.