Джорджо Щербаненко: Шість днів на роздуми

Здавалося, що Артурові говорити зараз про справу не дуже хочеться. Надто вже схвилювала його сцена, яка розігралася в барі на іподромі. Проте з притаманною йому ґречністю він пояснив за хвилю свій хід розумування.

— Я б ніколи нічого не викрив, якби Макх'ю не розповів мені цієї історії з телефоном, коли він, видаючи себе за Лодері, пообіцяв Вейтонові чудовий контракт. Тільки-но я довідався про це, я зразу все зрозумів. Зараз я вам це поясню. Що Вейтон збирався вкоротити собі віку, я був переконаний. Це було ясно відтоді, як мені вдалося відгадати, хто ж автор анонімок з погрозами. Але навіщо він тікав з дому о пів на третю ранку, цього я не знав. Якийсь привід мав існувати. Я шукав, але намарне. Гертруда Ееймар пояснила мені справу з позичкою і виявила існування будиночка на Ферт-стріт. Я зміцнився в переконанні, що актор утік уночі, щоб зустрітися з якоюсь жінкою. Це переконання, сперте на логіці, проте було позбавлене практичних підстав. По-перше: той, хто телефонував і видав себе за Лодері, був чоловік; по-друге, усі жінки, замішані в історії Вейтона, мали неспростовне алібі. Отож, може, Вейтон спершу зустрівся з чоловіком, а потім уже з жінкою? Одначе це було малоймовірне. Робити візити посеред ночі з дому не виходять. Значить, убивцею мала бути жінка. Але при чому тоді дзвінок від чоловіка? І в чому полягала її вина? Вейтон хотів зникнути, я був цього певний, але мені треба було з'ясувати, чому він не убив себе, і якщо так, то через того, хто його вбив? Одне слово: ребус. Я вирішив діяти методом проб і помилок. Припустімо, що Вейтон утік з дому в ніч з одинадцятого на дванадцяте листопада, щоб податися до свого будиночка і там з кимось зустрітися. Побачимо, чи мені вдасться знайти для цього докази. Оскільки автомобіль Вейтона був знайдений недалеко від його дому, особа, яка з ним була, вернулася на таксі. Спробуймо це довести. Я звернувся до всіх таксомоторних закладів і перевірив путівки, шукаючи рейсу в ніч з одинадцятого на дванадцяте листопада в околицях Ферт-стріт. Нічого подібного я не знайшов. Можливо, жінка, з якою зустрівся Вейтон, мала власний автомобіль. Тоді я подумав, що автомобіль має, наприклад, Генрієта Бейм. Незважаючи на неспростовне алібі, вона могла щось знати. Я почав обмірковувати можливість спільництва Бейм і Френзена, але зрештою мусив визнати, що обоє вони невинні. Залишився Макх'ю… але він чоловік… і Марта Сомерсет… яку треба було виключити, оскільки я ствердив сам, що тієї ночі вона була у Вілкінсів. Або один з них був замішаний у вбивстві Вейтона, або актор справді вчинив самогубство. Іншої можливості не було, оскільки всі інші були тієї ночі вдома, в чому ми переконалися особисто. Я вирішив спробувати прямо допитати Макх'ю. Я був певен, що пряме обвинувачення його зламає. Тому я розмовляв з ним таким чином. Ось тоді я й довідався про щось, чого не підозрював і що було для мене повною несподіванкою, а саме, що дзвінок фальшивого Лодері містив пропозицію чудового контракту. Ви скажете, що я повинен був до цього додуматися. Але набагато легше було підозрювати щось значно складніше: що імення Лодері було умовним знаком між Вейтоном і його таємничим співрозмовником. Ви не думаєте? Зізнання Макх'ю повністю прояснило ситуацію. Вейтон хотів вчинити самогубство, але несподівана пропозиція фальшивого Лодері врятувала його. Тепер він міг жиги. Тепер він міг чогось добитися! Мабуть, він дав волю фантазії і вирішив скористатися цим становищем і здобути щось, чого йому б не вдалося здобути інакше. Але що саме? Він подумав про Марту Сомерсет, цю жінку він кохав без взаємності, а ще більше ненавидів, знаючи, що вона гордувала ним. Але це були лише гіпотези. Жодних доказів я не мав. Більше того, я сам бачив Марту. Сомерсет удома, коли о шостій ранку дванадцятого листопада заявився до неї. А проте логіка — це логіка, і я мусив мати рацію, навіть… всупереч дійсності. Я узяв Марту Сомерсет, привіз її в бар і ще раз удався до непрямого допиту. І, як бачите, мені це вдалося.

Я мовчав. Так, удалося. Усе було логічне, що-що, а мислити Джеллін умів. Але Марта…

Ніби відгадуючи мої почуття, Артур підійшов до телефону і накрутив номер капітана Сандера.

— Що таке, пане капітан?! — гукнув він, удаючи подив. — Ах, так? Іду вже, капітане. — Він одклав слухавку і сказав, звертаючись до мене: — Марта Сомерсет п'ять хвилин тому зголосилася до капітана Сандера.