Джорджо Щербаненко - Шість днів на роздуми

Метчі похитав головою. Будити людей, щоб задавати їм дивні питання, не викликало його ентузіазму. У нього були найгірші передчуття.

— Метчі, я прошу вас, — наполягав Джеллін, — допомогти мені. Сам би я в таку пору ходити по приватних квартирах не зміг, але повірте мені: це дуже потрібне, а ви повинні підтримати мене своїм авторитетом. Будете втручатися щоразу, коли відмовлятимуться відповідати на мої питання.

Через це пояснення намір провести нічні допити Метчі не сподобався ще більше. Проте людина дисциплінована, він добре пам'ятав слова капітана Сандера: «Будете його рукою».

— Ну, гаразд, — сказав він нарешті. — Тоді починаймо з Макх'ю.

Викликаний через офіціантку, Макх'ю з'явився одразу, нагороджуючи їх черговою усмішкою та уклоном. Метчі показав на стільця біля столика, і не вельми криючись, пред'явив свій документ.

— Ми з поліції. Шеф хоче задати вам кілька питань. Обличчя Макх'ю спохмурніло, в очах ворухнувся ледь помітний неспокій.

— У мене все в порядку, сержанте… усі потрібні дозволи в мене є, і запевняю вас, що в цій залі ніхто в покер не грає.

— Не хвилюйтеся, — сказав різко Метчі. — Наразі такі справи нас не цікавлять. Послухайте, що вам скаже мій шеф.

Артур Джеллін кашлянув і спробував, але безуспішно, посміхнутись Макх'ю. Нарешті він сказав:

— Бачте… йдеться про Філіпа Вейтона.

Почувши це прізвище, Макх'ю сіпнув щокою і сильно почервонів, що було не так легко, зважаючи на його постійний рум'янець. Він зморщив брови, підняв гнівним рухом руку і ніби збирався круто вилаятися. Проте заспокоївся і сказав (тільки в його голосі відчувалося, якого зусилля це йому коштувало):

— Питайте. Якось я вже висловлювався про Вейтона.

— Мені б хотілося знати, — почав Джеллін, — чому ви не подали на Вейтона позов до суду, щоб повернути свої гроші. Це досить дивно, тим паче що Вейтон кпить собі з вас. За два дні до одержання анонімок з погрозами він одвідав ваш заклад і публічно заявив, що не збирається повернути вам ні копійки з узятого боргу. Чому тоді при такому стані речей ви не звернулися до адвоката?

Якусь хвилю Макх'ю мовчав, і видно було, як його душить злість.

— До адвоката? — перепитав він. — У Вейтона нема ні гроша. Це чоловік скінчений, зруйнований, проспиртований алкоголем… Навіть найостанніший імпресаріо не хоче працювати з ним. Він сміявся б ще більше, якби я найняв адвоката.

— Але його дружина досить грошовита, і Джон Френзен, який позичав йому двісті тисяч франків, одержав усю цю суму від пані Вейтон.

— Я хочу грошей від нього, а не від його дружини. Я так йому й сказав, коли прийшов повернути позичку. Але він сприйняв це за образу. Почав верещати, що гроші його дружини його і що має повне право їх узяти, але після моєї заяви не дасть мені ні шеляга. «Почекайте ось, як у мене заведуться власні гроші», — додав він ущипливо.

Макх'ю скінчив. Пітнів він надто рясно як на температуру, що панувала в його барі.

— Пробачте за наполегливість, але чи вам не здається, що це пояснення може нам здатися надто дивним? Сто тисяч доларів сума серйозна навіть для вас, і такої суми та ще з неістотної, по суті, причини так легко не витрачають. Досить вам подати позов, і через три місяці ви одержали б належну суму разом з поверненням коштів на процес. Чому ви цього не робите?

— Я вже вам пояснював, — сказав з притиском Макх'ю. — Іншого приводу не існує, і мені додати до цього нема чого. — Він зробив паузу і вів далі: — По-вашому, я хочу вбити Вейтона? При бажанні ви можете цьому повірити. Присягаюся вам, що мені кортіло не раз задушити його власними руками, але я ніколи не зважуся на це, оскільки мені жаль його, а крім того, мені неохота гнити потім двадцять років у в'язниці.

— Цікаво, що всі в один голос кажуть, що Вейтон не заслуговує того, щоб через нього просидіти бодай один день у тюрмі,— втрутився Метчі. — Але ж урешті-решт хтось його вб'є, і сказане вами лежить на вашій совісті.

— Лежить на моїй совісті? Може, компрометує мене? — розлютився Макх'ю. — Я ладен заявити навіть перед Господом Богом, що хотів його вбити, і можу заприсягтися, що кожен, кому Вейтон сміявся б у лице, бо ошукав його на сто тисяч доларів, почував те саме, що і я…

Піднесений голос Макх'ю заглушали звуки псевдовіденського вальсу, а в залі панував такий розгардіяш, що люди не звертали уваги на його жестикуляцію. Тим паче що жестикулювали всі.

— Ну, гаразд, гаразд, — озвався несміливо Джеллін. — Не сердьтеся на нас. Спасибі за пояснення. Звичайно, якщо виникне потреба, я одвідаю вас ще раз. Ви не візьмете це мені за зле, правда?