Петре Селкудяну - Смерть манекенниці

— А, пригадую, пригадую. Але я тоді зробив об'їзд не тому, що когось боявся, — вулиця Дудеску була перекрита.

— А що я вам казав: старі завше роблять із мухи слона.

Дід поглянув на годинник: за п'ять хвилин п'ята. Хотів зайти до Панаітеску, але передумав. Той довгенько не забуває образи, це по-перше, а по-друге — він уже, либонь, у ліжку, на животі в нього — детективний роман, який ритмічно підіймається й опускається під звуки його могутнього хропіння. Уві сні Панаітеску бачить себе Шерлоком Холмсом.

Дід вирішив поїхати автобусом. Але пригадав, що Алексіу радив йому більше ходити пішки, і, спираючись на ціпок із потертим наконечником, пішов униз по бульвару до комісійної крамниці. Звідти попрямував до салонів художнього фонду — їх неподалік було два. Але не знайшов того, що шукав. Залишилося відвідати Обор, але там відчинено тільки в неділю, а до неділі ще два дні.

На бульварі гуляло багато людей. Дід помилувався молоденькими дівчатками в міні-спідничках. Що б там не казали з цього приводу жінки середнього й старшого віку, оздоблені невблаганними зморшками, він вважав цю моду за чудову. Вона так гармонувала з весняним буйноцвітом… Дід приємно здивувався, побачивши кілька нових будинків. Давненько він тут не був, більше року. Зайшов до пасажу «Вікторія», розглянув картини, безсистемне розвішані на стінах. Тут були й ікони, навіть старовинні. Але все це для колекціонерів, у нього інша мета.

Нарешті в сусідній крамниці йому пощастило: там висіли ікони, намальовані талановитим художником. Це відчувалося з першого погляду, його зацікавили очі й риси обличчя святих. Щось невловне єднало їх усіх. Дід зажмурився і, відретушувавши в уяві суворі лики, чітко побачив одну-однісіньку модель. Поза всякими сумнівами, ікони мальовано з однієї людини, але на такому мистецькому рівні, що виявити це було нелегко.

— Будьте ласкаві, — звернувся Дід до продавця в окулярах, який також, здавалося, пропах старим деревом, — мене дуже цікавить ота ікона.

Продавець уважно поглянув на Діда, підійшов до нього і прошепотів на вухо:

— Ви знаєте, це не старовинна річ, для вас у мене знайдеться дещо першорядне.

— Зворушений вашою увагою. Бачу, що не старовинна, я добре на цьому розуміюся, — по-дружньому всміхнувся Дід, аби не образити доброзичливого продавця.

— Тисяча п'ятсот, хоч, на мою думку, вона цього не варта, — невдоволено сказав продавець.

— Так, дорогувата.

— Дорожча від старовинних, добродію.

— Вона завелика для мене, у вас немає трохи меншої?

— На жаль, немає.

— А чи не знаєте ви адреси художника? Він мене дуже зацікавив, — спитав Дід.

Продавець, побачивши, що старий поліз до кишені по гроші, вмить пожвавішав:

— Це зовсім просто, один момент! — запобігливо сказав він і дуже вправно, майже непомітно, заховав собі в халат банкноту. Визначивши на дотик, що це двадцять п'ять лей, підбіг до полички, де лежав реєстраційний журнал.

— У мене є тільки адреса майстерні. Коли щось продається, я завше повідомляю туди. Вулиця Провідників, чотирнадцять. Рафаель Пуцінтелу.

Дід запам'ятав адресу, ще раз глянув на ікону, вона йому справді сподобалася, попрощався з продавцем і вийшов.

Такої назви вулиці Дід не чув. Може, це вулиця стара, а назва нова? Бо не було в Бухаресті жодного провулка, навіть маленького, якого б він не знав… Біля Міністерства фінансів Дід зупинився, вийняв з кишені ретельно згорнуту карту Бухареста і почав уважно її вивчати. Втратив хвилин п'ятнадцять, поки відшукав потрібну вулицю. Він пригадав, що кілька років тому вона звалася вулицею Котельників. Яка ж убога фантазія в тих, хто замінював назву! Тим паче, що це була всього-навсього сліпа вуличка. Дід узяв таксі й поїхав на вказану адресу.

У глибині смердючого двору — помиї текли на вулицю потоком — він знайшов майстерню і самого Рафаеля Пуцінтелу. Сьогодні Дідові щастило. Він не дуже здивувався, коли впізнав того самого молодика, якого зустрів у мадам Боздог. Тільки зараз художник не мав такого таємничо-суворого вигляду, як тоді.

— Ну що, старий, таки вистежив мене? Ти хто ж будеш — із синіх чи з хакі?

Дід усміхнувся:

— Із синіх, — і став дивитися, як художник швидкими точними мазками домальовує ікону, мугикаючи церковну мелодію.

— Я так і знав, що ти шпигуєш за мною, але, чесно кажучи, мені на це начхати, — зареготав Рафаель.

— А я думав, ти віруючий, — сказав Дід. — Сподівався побачити повну майстерню лампадок і святих.