Пер Вале - Вбивство на 31-му поверсі

— І як ви гадаєте, що було далі?

Єнсен щось пильно роздивлявся на підлозі. Не видно було навіть, чи він слухає.

— Тієї хвилини нічній сторож, звичайно, у формі, з в'язкою ключів на животі, відчинив двері й посвітив ліхтариком. Побачивши, хто там, він перелякався на смерть, грюкнув дверима й кинувся навтіки, а шеф подався за ним. Сторож ускочив у ліфт, і шефові теж пощастило вскочити, поки зачинилися двері. Він гадав, що сторож зчинить галас, але той сердега тремтів з жаху, боячись, що його виженуть з роботи. Вона, звичайно, все вирахувала, знала до секунди, коли сторож обходить поверх і фіксує час на контрольних годинниках.

Господар забулькав, притлумлюючи сміх, і з надміру почуттів занурив руки в купу білизни.

— Уявіть собі: шеф концерну стоїть у ліфті в самій сорочці, а поруч із ним — спаралізований жахом сторож при повній формі, в кашкеті, з ліхтариком, палицею і великою в'язкою ключів, причепленою до паска Так вони доїхали майже до паперового складу, аж котрийсь схаменувся, зупинив ліфт, натиснув іншу кнопку, і, вони знов почали підійматися. Та поки поїхали вгору, сторож устиг зробитися комендантом будинку, хоч навіть словом не озвався.

Оповідач замовк. Вогонь в його очах погас, і він сумно повів далі:

— Колишнього коменданта звільнили за те, що він не вмів добирати кадри. Ну, а тоді почалися переговори, і вона все розіграла як по нотах, бо через тиждень ми дізналися з наказу, що нашого головного редактора звільнено, а за чверть години вона вкотилася до редакції, і почалася така веремія…

Оповідач, мабуть, раптом згадав про пляшку і обережно ковтнув з неї.

— Бачите, журнал наш був непоганий, але розходився погано. Хоч ми писали тільки про самих принцес і про те, як найкраще пекти тістечка, а все ж він був надто складний для загалу, і навіть ішла мова про те, що його треба закрити. Але…

Він допитливо глянув на відвідувача, щоб налагодити з ним кращий контакт, але не зміг спіймати його погляду.

— Вона вчинила справжній погром. Практично порозганяла всіх працівників, а натомість набрала феноменальних ідіотів. Відповідальним секретарем вона призначила якусь перукарку, що ніколи не бачила крапки з комою. Коли їй потрапила на очі друкарська машинка, вона прийшла до мене й спитала, що то таке, а я так тремтів за свою посаду, що не насмілився й рота розтулити. Пригадую, я сказав, що то нова вигадка різних там інтелігентів.

Він урвав свою розповідь і хвилину сидів, мовчки рухаючи беззубими щелепами.

— Та відьма ненавиділа все причетне до інтелігентності, а з її погляду інтелігентністю було геть усе, і насамперед уміння гарно висловлювати свої думки на папері. Я не вилетів тільки тому, що «не робив так, як інші». І я зважував кожне своє слово. Пам'ятаю, як один новенький репортер з дурного розуму розповів їй— історію про іншого редактора, щоб доскочити її ласки. Історія була правдива й тому дуже смішна Йшлося про одного працівника з ідеологічного відділу, який прийшов до редактора відділу культури одного з найбільших журналів і сказав, що Август Стріндберг — чудовий письменник і його п'єсу «Панна Юлія» напевне можна буде надрукувати в ілюстраціях, якщо її трішки опрацювати й викинути з неї класову різницю та інші незрозумілі місця. Редактор глибокодумно насупився, а далі й питає: «То як, ти кажеш, він зветься?» — «Август Стріндберг, наче сам не знаєш». А той йому каже: «Тьху, чорт, згадав. Ну гаразд, скажи йому, нехай загляне завтра в «Гранд-отель» десь о дванадцятій. Ми поснідаємо й заразом побалакаємо про гонорар». Репортер узяв та й розповів їй усе те. А вона зміряла його крижаним поглядом і каже: «Що тут смішного?» А через дві години він уже збирав свої манатки.

Оповідач знов захихотів. Комісар Єнсен — звів очі й так само без ніякого виразу подивився на нього.

— Ну, а зараз почнеться найцікавіше. Завдяки своїй несосвітенній дурості тій відьмі пощастило за півроку вдвічі збільшити наклад. Сторінки журналу заповнювали зображеннями собак, котів, вазонів, гороскопами й френологією, порадами, як ворожити на кавовій гущі, як поливати пеларгонію, жодна кома не стояла там, де треба, та люди однаково його купували. Ви розумієте чому? Та крихта, що звалася текстом, була така мізерна й наївна, що її можна хіба зрівняти з тим, що пишуть тепер. Мені, хай йому чорт, не дозволяли, наприклад, написати слово «локомотив», не пояснивши, що це така машина на колесах, яка їде по залізній колії і тягне за собою вагони. А для шефа концерну то була велика, блискуча перемога. Всі в одно вихваляли його за надзвичайну сміливість і передбачливість, запевняли, що його вчинок зробив революцію в пресі і заклав підвалини сучасної журналістики.