Ю Несбё - Пентаграма

– Тільки те, що в газетах, – сказала вона.

– А що в них?

Вона зітхнула:

– Та ти і так знаєш. Ми зібрали в квартирі відбитки пальців і ДНК, але ще не знайшли нічого, що могло б допомогти у пошуках убивці…

– Злочинця, – поправив Харрі.

– Злочинця, – позіхнувши, погодилася Беата.

– З’ясували, звідки діамант?

– Працюємо. Ми проконсультувалися в ювелірів: червоні діаманти – не рідкість, але у нас у країні їх не так багато. Вони сумніваються, що це робота норвезького майстра. А якщо камінь закордонний, то і злочинець, можливо, не наш співвітчизник.

– Гмм…

– Що таке, Харрі?

Він відкашлявся, перш ніж відповісти:

– Намагаюся бути в курсі подій.

– Минулого разу ти заявив, що цією справою не займаєшся.

– Ну, не зовсім так.

– Скажи відверто, що тобі потрібно?

– Ну, я прокинувся через те, що побачив кошмар…

– Мені приїхати і поколисати тебе?

– Ні. – Знову пауза. – Мені снилася Камілла Луен. І ваш діамант.

– І що?

– Я, здається, дещо зрозумів.

– Ну ж бо!

– Я, щоправда, не впевнений… Але, знаєш, у давні часи небіжчикам перед похованням клали на очі монети.

– Не чула.

– Щоб заплатити човняру, який перевозить душі через Стікс, річку мертвих. Якщо душа не могла переправитися на інший берег, вона не набувала спокою. Розміркуй над цим.

– Дякую за пораду, Харрі, але я в замогильне життя і привидів не вірю.

Харрі не відповів.

– Ще щось? – поцікавилася Беата.

– Одне питаннячко. Чула, що начкрим цього тижня пішов у відпустку?

– Звичайно.

– Може, ти знаєш, і коли він повернеться?

– Через три тижні. А ти?

– Що я?

Беата почула в трубці клацання запальнички і зітхнула:

– Коли ти повернешся?

Вона почула, як Харрі на тому кінці затягнувся, затримав дихання і повільно видихнув. Потім відповів:

– А я гадав, ти у привидів не віриш.

Приблизно в той же час, як Беата поклала слухавку, в своїй квартирі від кольок прокинувся Б’ярне Мьоллер. До шостої години він лежав і корчився в ліжку, потім підвівся, повільно поснідав без кави – й одразу відчув себе краще. А коли він на початку дев’ятої прийшов на роботу, болі – на його подив – зникли зовсім. Добравшись на ліфті до кабінету, він із блаженством закинув ноги на стіл, випив кави і почав вивчати свіжі газети.

На першій сторінці «Дагбладет» під заголовком «Таємний коханець?» красувалася фотографія усміхненої Камілли Луен. Тією ж фотографією зустрічав читачів і «Верденс Ганг», але назва статті була: «Жертва ревнощів». Із усіх газет по-справжньому цікавилася правдою тільки «Афтенпостен» в оглядовій статті про злочин.

Мьоллер похитав головою, подивився на годинник і набрав номер Тома Волера, який тільки-тільки мав закінчити вранішню планерку зі слідчою групою.

– Ні, зрушень досі ніяких, – відгукнувся Волер. – Розпитали сусідів і всіх продавців у довколишніх магазинах. Перевірили таксі, які в указаний час були поблизу. Поговорили з інформаторами та перевірили алібі давніх знайомих із сумнівним минулим. Але, так би мовити, відвертих підозрюваних у нас немає. Чесно кажучи, мені не здається, що це хтось із давніх знайомих. Ознак сексуального насильства немає, гроші та цінності на місці, і почерк незнайомий. Узяти хоч би палець і діамант…

У Мьоллера в животі забурчало. Він сподівався, що це з голоду.

– А хороші новини у тебе є?

– Поліцейський відділок у Майорстуа виділив нам трьох співробітників, так що в нашій групі тепер десятеро. Співробітники Кріпос погодилися допомогти Беаті розібратися з предметами, знайденими у квартирі. Ми зібрали хорошу команду, враховуючи, скільки людей у відпустках. Ну, як новина?

– Спасибі, Волере, сподіватимемось, усе налагодиться.

Мьоллер поклав трубку і через плече кинув погляд у вікно, маючи намір повернутися до газет. Але так і залишився сидіти, незручно вивернувши шию і дивлячись на газон перед будівлею, тому що побачив, як із боку Грьонландслейрет з’явилася знайома фігура і повільно, але цілеспрямовано рушила у бік Головного управління поліції.

Мьоллер підвівся, вийшов у коридор і крикнув Єнні, щоб та принесла йому ще одну чашку кави. Потім повернувся в кабінет і спішно дістав із ящика стосик старих паперів.

Через три хвилини в двері постукали.

– Увійдіть! – крикнув Мьоллер, діловито розглядаючи дванадцятисторінкову заяву від громадянина, який звинувачував ветеринарну клініку на Скіппергата в неправильному лікуванні, що спричинило смерть двох його чау-чау.