Слухаючи цю розповідь, Білякевич поворухнувся.
— Розумію, — схопилась Алла, — вас цікавить той вечір…
… Після розмови із Світланою в готелі — про що вони говорили, Алла не знає — Микола став наче сам не свій.
Надвечір того ж дня до Алли зайшла Надя, попросила сигарету. Алла здивувалася: доти Надя не курила. Ще більше здивувалась, коли Надя несподівано завела мову про Миколу й Світлану. Такого ще не було. Стримана, вольова, з почуттям власної гідності, вона ніколи не розповідала про свої родинні чвари, хоч Алла й знала, що жилось їй не солодко. Не нарікала Надя й на сестру, а це не стрималася. Сказала, що стан у Миколи просто жахливий, і в цьому винна Світлана. А вона, Надя, нічого не може вдіяти.
«Може, ти поговорила б з ним? — попросила зненацька. — Я його дратую, — додала, невесело всміхнувшись, — Світлана збуджує, мама бісить своїми повчаннями. Тільки ти впливаєш на нього заспокійливо».
Це правда — Микола довірявся їй, Аллі. Може, тому, що вона нічого не вимагала від нього, завжди уважно слухала його бідкання, співчувала. Ні, вона не була його коханкою, хоч він і догадувався про її почуття. Але любовна інтрижка з сусідкою — це неминучі ускладнення. А Микола не любить ускладнень. Він і так заплутався у своїх стосунках із сестрами Мелещук далі нікуди…
Миколу вона застала в пригніченому стані. Він не кричав, не бігав по кімнаті, як бувало, коли хвилювався, — сидів за столом і пив горілку. На Аллу зиркнув лиш і одвернувся. А вже як допив пляшку, запитав з якимось надривом:
«Ти мені друг? — і, мить помовчавши, додав: — Зроби те, що я попрошу».
Що саме хотів попросити — невідомо. Сказав тільки: «Будь завтра дома. Мені потрібна твоя допомога». Тоді вона не надала значення цій розмові — мало що людина, випивши, може сказати. Вранці, йдучи на роботу, стрілася з Надею. Та взяла її під руку попросила: «Будь ласка, забудь про вчорашнє. Микола — це велика дитина, тут нічого не вдієш…» — Надя всміхнулася — блідо, вимушено. І очі були у неї невеселі.
А вдень Микола подзвонив Аллі в поліклініку, спитав, чи не забула вона про їхню домовленість, сказав, що їм неодмінно треба зустрітись. А чого — не сказав. Говорив уривисто, хрипко, і Аллі здалося, що він дуже схвильований. Те хвилювання передалося їй, і вона вже до кінця дня не знала, що й думати.
Повернувшись після роботи, Алла подзвонила Кравцям, але їх не було вдома. Микола прийшов на початку дев'ятої — волосся мокре (видно, недавно помив голову чи, може, купався), сам розгублений, наче аж безтямний. Дістав і поставив на стіл пляшку рому, попросив чарки; Алла принесла, а він забрав пляшку, сказав, що вони вип'ють потім, зараз же вона повинна вислухати його. І почав верзти всякі дурниці — він, мовляв, великий скульптор, і то брехня, що у нього немає творчої індивідуальності, власного бачення світу, що він просто компілятор і ремісник — так про нього кажуть обмежені, жалюгідні люди, заздрісники й нездари. Правда в тому, що він ішов до вершини творчості тернистою дорогою пошуків, помилок, боротьби з самим собою, з тими ортодоксальними поглядами, ідеями, канонами, які йому втовкмачували мало не з пелюшок і позбутися яких було нелегко. Та він знайшов у собі сили порвати ці пута, здобув справжню, нічим не обмежену свободу самовираження, незалежність духу…
Микола говорив пишномовно, голосно, з викликом, неначе сперечався з людьми, яких він — хоч їхня думка нічого й не важила для нього — хотів ошелешити своїм одкровенням. І зовсім несподівано, без будь-якого зв'язку з попередніми просторікуваннями, сказав, що розійдеться з Надею — жінкою обмеженою, примітивною, геть позбавленою жіночності — й буде з Аллою, бо це єдина людина, яка його розуміє; вони виїдуть в Іспанію, куди його запрошують справжні цінителі талантів і де на його ім'я вже відкрито рахунок у банку.
«Ти повинна відкинути умовності обивательської моралі й цілком довіритись мені», — переконував він.
Чи є у нього якесь почуття до неї, Микола не сказав, певно, вважав, що вона має бути щаслива вже й так, адже він звернув на неї увагу.
Аллі стало гірко до сліз, проте вона нічого не заперечувала, бо Микола був страшенно збуджений і напружений. І ще їй здалося, ніби він каже зовсім не те, що думає. За мить Алла впевнилася в цьому, спитавши про Світлану. Микола здригнувся, чогось подивився на годинник, швидко заходив по кімнаті. Потім викрикнув, що Світлана — чудовисько, знівечила йому життя, довела його до краю. І замовк, почервонівши, — може, спохватився, що ляпнув зайве. А тоді раптом підбіг до Алли, схопив її за руку, потягнув до дверей — їм треба поїхати на дачу Терлецького, там усе має вирішитись.
Читать дальше