Эдуард Ростовцев - Остання роль

Незадовго перед тим, як погасло світло, до залу зайшов сивий чоловік у добротному, трохи старомодному пальті з каракулевим коміром, йому було за шістдесят, але на перший погляд здавалося — молодший: випещене лице, сам підтягнутий, рухи легкі. У нього було чимало знайомих — він весь час розкланювався то з одним, то з другим. Помітили його й ті, що сиділи в сьомому ряду: Віолета Максимівна трошки обернулася, стримано кивнула, а Алла Храпаль та Микола Кравець замахали руками, запрошуючи його до себе. Сивий уклонився їм, але відповів жестом заперечливо і водночас заспокійливо — мовляв, не турбуйтеся, влаштуюсь. Білякевичу здалося, що він десь бачив цього чоловіка. Тільки давно. І раптом йому подумалося, що ось зараз тут у залі перебувають і ті люди, котрі чудово знають, як і чому загинула Світлана, але зроблять усе можливе, аби ніхто більше про це не дізнався…

Фільм був посередній, місцями досить нудний. На молодіжно-виробничу тему. Світлана виконувала другорядну, хоч і чималеньку роль. Вона мимохідь з'явилася в двох епізодах на початку, але десь посеред фільму несподівано виступила на передній план, цілком заповнила досить тривалий епізод, який немовби випадав з ряду інших епізодів, був сам собою.

… Славного, роботящого молодика покидає жінка, така собі сучасна Афродіта в перуці й модних штанях. Її почасти можна зрозуміти: чоловік з ранку до вечора на роботі, приходить стомлений, як чорт, брудний, сердитий, його бригада серед відсталих, з роботою вони не встигають, у них чогось там не вистачає. Зрозуміло, що йому не до ніжностей, не кажучи вже про танці, гулянки, про гостей. А їй набридло, вона хоче жити так, як доти жила у мами. Було б у неї серйозне, потрібне діло — все могло б скластись інакше. Але вона уперта і примхлива, вважає, що її фах лікаря-косметолога дуже престижний, хоч усім зрозуміло, що на ударній будові людям поки що не до косметики. От вона й нудиться без діла, не знає, куди дітися, фліртує з ким попало. Чоловік розуміє, що він помилився в ній, що нічого вже не виправити, розриву не уникнути. І ось відбувається остання розмова, далеко не оригінальна і загалом зайва, бо все й без того ясно. Він уже не переживає, для нього це навіть обтяжливо — скільки можна про одне й те саме!.. А вона поводиться, як справжня міщанка: говорить банальності, кривляється, ділить спільні речі на «мої» і «твої», залишає йому десятку на прожиття «до получки» й по телефону викликає таксі.

А потім обоє замовкають, тільки тепер зрозумівши, що це вже все, кінець. Він одриває погляд од вікна, дивиться на неї. Дивиться звичайно собі, без осуду і навіть без туги, як то личило б у такій ситуації. А проте дорога кришталева ваза — матусин подарунок — чогось випадає у неї з рук, розбивається на друзки, одначе жінка не помічає того. Вона, мов заворожена, дивиться на чоловіка, силкується щось сказати, але тільки безгучно ворушить губами. І враз — мов передсмертний крик, у якому нема вже ні благання, ні надії, лиш відчай:

«Володю! Я старалась і не змогла… Прости!» І прожогом до дверей, стрімголов по сходах униз, бігом, не оглядаючись, на вулицю, де вже під'їхало таксі.

І все. Більше про цю жінку — ні слова: до всіх дальших подій фільму вона не має ніякого відношення. До героя, здається, теж. Хоч у фіналі, коли все вже закінчується благополучно, виробниче завдання виконано достроково, а керована героєм бригада з відсталих виходить у передові, в молодіжному кафе, де вшановують переможців, настає коротка хвилина ніяковості: бригадир на півслові уриває тост і вибігає на вулицю — у вікні мелькнув знайомий силует. Та ба, він помилився — повз кафе пройшла інша жінка…

Щойно спалахнуло світло, в залі почулися непевні оплески. Хтось кинув докірливо:

— Товариші, треба ж розуміти!

А моложавий брюнет, що сидів праворуч біля Віолети Максимівни, підвівся і, вдячно всміхаючись, кивнув тим, що аплодували. Оплески стали дужчі. Аплодували вже навіть у сьомому ряду: Віолета Максимівна відірвала від очей мереживну хустинку, поцілувала в лоб брюнета, який поштиво схилився до неї. І тоді, немов по команді, до нього з усіх боків потяглися руки.

— Хто це? — запитав Білякевич у оператора.

Той здивовано глянув на нього, поблажливо всміхнувся і тільки потім відповів:

— Сергій Любарський, режисер-постановник фільму, який ви так уважно дивилися.

Публіка розходилась повільно. Чи не кожен другий намагався підступити ближче до Любарського, потиснути йому руку, привітати з творчим успіхом. Про Світлану, здавалося, забули. Навіть близькі її відступили, лишаючи на першому плані режисера-постановника, який, виявляється, спеціально приїхав з Києва на цей загалом ординарний перегляд. Треба віддати йому належне: він перший згадав про Світлану. Пробираючись до виходу, Білякевич почув, як Любарський комусь казав: