Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2

Оксана Гуща жила в приватному секторі на околиці міста. Зусібіч її хатинку вже обступили багатоповерхівки. Засипана снігом, із-за почорнілого струхлого паркану хата виглядала тут сирітсько недоречно. Загавкав маленький кудлатий собачка, Кулик перекинула руку через хвіртку, посунула клямку, постукала в сінешні двері. Довго ніхто не реагував ані на дзявкіт, ані на стукіт. Урешті почувся немічний голос.

— Нікого немає вдома.

— А ви?

— Я ніхто.

— Оксана Гуща тут живе?

— Хіба це життя…

— Може відчините?

— Може відчиню, а може, й ні.

— Я з собезу.

За дверима грюкнуло, зашаруділо ключем.

— Проходьте, бо хату вистудите. Нам тепло відрубали.

Замотана в сто вдяганок бабця пересувалася важко. Тьмяну кімнату обігрівала допотопна електроплитка з голою спіраллю.

— Слава Богу, електрику відрубають аж на тій неділі. Казала, як хату цеглою обкладали, не ламайте груби, не ламайте груби. Зараз би топили дровами, — шелестіла бабця.

— А де взяли б?

— Парканів оно повно, вночі нарубати — всіх ділов. Думають, баба пришелепкувата, не слухають баби, а баба й не такого бачила, баба і в голодоморі вижила, і у війну — бо нікого не слухала, а робила, як знала…

— Де Оксана?

— На роботі.

— Де працює?

— На Окружній.

— Тобто?

— Не знаєте, як працюють на Окружній?

Хотіла взяти сьогодні відгул, а сніг перестав, то побігла. Скоро прийде. Темніє рано, поночі не працює, бо має за Петриком у садок бігти.

— А де вона там стоїть?

— Раніше на п’ятому кілометрі, вигнали, за місце не платила, а тепер — куди пристроїться.

Попитайте дівчата, як схочуть, скажуть.

— Добре, дякую, зачиніть за мною.

— Казали, що пенсії підвищать, не чули?

— Коли — невідомо.

— Я Оксанці кажу: от помру, не ховай мене і нікуди не заявляй, закопай у городі, а пенсію мою получай. Петрикові на пітаніє. Бо який тепер заробок, хворіє після другої дитини, на лікарства більше йде.

— А де друга дитина?

— Дитини немає, а хвороби є. Ви в неї попитайте, я про життя вже нічого не второпую.

— Ось, держіть, — Кулик простягла бабі гроші. — Від собезу.

Дійшла до кіоска при дорозі, купила плюшевого зайця, повернулася до хатинки.

— Це — Петрикові.

Біля хвіртки її зупинив вигук. Закутана бабця стояла на порозі, притримуючи двері од вітру. — Її там звуть Кроликом. Бо моркву гризе — хоч які вітаміни.

«Панґлос викладав метафізико-теолого-космологонігологію. Він хвацько обстоював, що не буває висліду без причини і що в цьому найліпшому з можливих світів замок вельможного барона — найзатишніший із можливих замків, а пані баронка — найкраща з можливих баронок.

— Доведено, — просторікував він, — що все на світі саме таке, яким мусить бути. Бо все створено відповідно до мети. Ось, прошу завважити, носи уформовані для окулярів, тому ми й чіпляємо на них ці скельця. Ноги, вочевидь, призначено для того, аби їх узувати, от ми й не спинаємося на них без узуванки. Каміння нам на те, щоб його тесати й будувати з нього замки, і ось монсеньйор володіє чудовим замком: найшляхетнішому на весь край баронові годиться розкошувати в найвеличніших хоромах. Свині створено, аби їх споживали — ми їмо свинину цілий рік. Отож ті, хто стверджує, буцім усе гаразд, кажуть глупство, треба казати, що все — на краще…»

Утішалася з тексту, день видався найкращим — точнісінько за Панґлосом. Гіпсовий Вольтер при мружувався, дослухаючись до клацання комп’ютерних клавішів, що вкладали його французькі слова рівними рядками в український дривітень.

«Мадам Командо, — дочекавшись павзи, обізвався стиха. — Ви сьогодні при надхненні. Я замилуваний. Уявіть собі, я знав невігласа, який твердив, що творчого розуму не існує, а — лише рух, який і спородив усе, що ми бачимо, й усе, чим ми є.

Нонсенс. А вашою, дивною для мене мовою — дурня свиняча. Розумних істот, а ми з вами, мадам Командо, такими є, не може сформувати грубе буття, сліпе й бездушне. Адже я наполягав, наполягаю й наполягатиму, доки сліпий фатум ув особі вашого кота не розіб’є мого нинішнього гіпсового втілення, що між ідеями Платона і послідом мула різниця — є! А це означає, що Платонів, мій і ваш інтелекти походять від якогось іншого потужного інтелекту».

«Ви, пане Вольтере, за позаземне походження людини?» — розім’яла затерплі в’язи Зірка. «За що мені подобаються жінки? За вміння гостро формулювати. Сказавши «позаземне», ви не наголошуєте ні на чому конкретному, аби не пошитися в дурні. І водночас даєте натяк на свій непересічний розум. Відповім. Коли ми бачимо досконалий механізм, то здріємо за ним безпомильного механіка. Світ — чудовий витвір, а це означає, що існує чудовий інтелект, хоч би де він перебував. Арґумент старий. Проте від цього він не став гіршим».