— Наші відмінники! — похвалила Марія Арсенівна. — Грають на бандурі й мріють виступати дуетом.
Хлопці нічим не підтвердили ці слова, однак і не спростували. Вони сиділи й дивилися на майора мовчки, явно не бажаючи розпочинати розмову.
— Як ведеться? — кинув Хаблак пробну кулю: нейтральне й ні до чого не зобов’язуюче запитання.
— Нічого ведеться… Живемо… — також невизначено відповів один із студентів.
— Ти б, Петрусенко, розповів про порядки в нашому гуртожитку, — мовила комендант, явно натякаючи, що і як слід розповідати.
Огрядний хлопець, який сидів ближче до столу, поворушився і відповів рівно:
— Порядки хороші, й ми задоволені.
— Тихо, й всі піклуються про нас, — додав Гучков, чорнявий і худий, видно, був темпераментніший за свого товариша й за словом до кишені не звик лізти.
Марія Арсенівна підозріло зиркнула на нього, певно, їй не зовсім сподобався підтекст слова “піклуються”, проте Гучков дивився чистими й відданими очима, й комендант заспокоїлася.
— Вас тут мешкає четверо, — обвів рукою ліжка Хаблак, — де ж інші?
— Тарас ще із села не повернувся, — вказав на ліжко ближче до вікна Гучков, — а Микола десь у місті.
— Товаришуєте?
Хлопці перезирнулися й закивали.
— У нас дружний колектив, — ствердила Марія Арсенівна. Вона невдоволено скосувала на двері, в які зазирнула жінка. — Що тобі, Марківно?
— До телефону вас.
— Скажи, щоб пізніше.
— Так там Сидір Андрійович!
— Вибачте, — одразу підвелася комендант, — мене сам проректор… — Вона суворо зиркнула на хлопців, наче закликаючи їх до порядку, й вийшла з кімнати, подивившись ще раз — вимогливо й навіть сердито.
Коли двері за Марією Арсенівною зачинилися, хлопці поворушилися й сіли вільніше. Хаблак присунувся до них і підморгнув.
— Нічого, жити можна… — обережно відповів Петрусенко, а Гучков запитав:
— Ви по скаргах?
— Пишете?
— Ми — ні.
— Інші?
— Усяке буває — нам не по десять років…
— Аж по двадцять!
— І навіть батьки більше довіряють.
— Дай вам волю…
— Так вона ж зануда! — раптом вигукнув Гучков. — Крокодил у спідниці!
— Ну-ну… — примирливо зупинив його Петрусенко. — Не гарячкуй, не вічно нам тут жити.
— Одна втіха.
— Але ж порядок, — мовив Хаблак і пройшовся по кімнаті. — Отже, вас тут четверо… Миритеся?
— Що нам ділити?
— Тут хто спить? — вказав Хаблак на ліжко ліворуч.
— Є такий… Шило…
— Кажете, ніби кислого ковтнули.
— Ну його, — махнув рукою Петрусенко.
— Це чому ж?
— Наші справи.
— Посварилися? А Марія Арсенівна каже: дружний колектив.
— Не дружний, а показушний.
— Чого так? Хіба Шило?..
— Дався вам цей Шило! — нараз втрутився Гучков. — Ну його під три чорти…
— Негарно — про товариша…
— Який він нам товариш? Жлоб!
— Кинь… — втомлено зупинив Гучкова Петрусенко.
— А чого кидати? — Хлопець явно розпалився. — Жлоб і є! Правильно кажу і, якби мав житло, пішов би з гуртожитку.
— В чому ж це проявляється — жлобство?
— А в усьому. Лінія поведінки.
— Як так?
— Ви у гуртожитку мешкали?
— Аякже, гірше, ніж у вас, шестеро в кімнаті…
— Мусите знати, кожен тут, як на долоні.
— Так, сховатися не можна.
— Ми вирішили: всім ділитися. Сьогодні в мене посилка — їмо всі, завтра ти пригощатимеш…
— А як же інакше?
— А цей тип, — Гучков люто тицьнув пальцем у ліжко Шила, — одержав посилку з села. Сало й ковбаса домашня, перед цим їв усе наше, навіть не дякував, а своє сало замкнув у шафу. Шухляда в нього, бачите, окрема, й ключ знайшовся, хоч у нас ніколи нічого не замикалося…
— Хоча б раз пригостив, — вставив Петрусенко.
— Рано підведеться, — якось розгублено посміхнувся Гучков, — поки ми наче спимо, відріже ковбаси й наминає. А знаєте, як домашня ковбаса пахне…
Хаблак уявив собі справді складну ситуацію в кімнаті й запитав:
— А ви ж що?
— Може, й негарно… — нерішуче почав Гучков. — Але так уже й бути, вам розповімо. Мовчали, звичайно, що із жлоба візьмеш! Але потім Сашко не витримав, — кивнув на Петрусенка, — приніс цвяхів, ну й забили Шилу шухляду…
Справа набрала зовсім нечеканого повороту, й Хаблак щиро зацікавився:
— А він? Скандалив?
Гучков розвів руками.
— Ні… — визнав розгублено. — Усього чекали, але ж такого… Сидимо, отже, чекаємо Шила, удаємо, що читаємо. Приходить, крутнувся по кімнаті — й до шафи. А ми, звичайно, анічичирк. Помацав шухляду, все збагнув, але нам ані слова. Вийшов мовчки, ми гадаємо, побіг до Марії Арсенівни скаржитись. Сидимо, скандалу чекаємо. Але ж через кілька хвилин вертається. З обценьками. З півгодини мучився, ми йому таки добряче ту шухляду забили…
Читать дальше