Ростислав Самбук: Два денних рейси

Клацнув замок, на порозі стояла дівчина років дванадцяти.

— Іван Семенович дома?

— Тату, тебе! — покликала дівчина й привітно запросила: — Заходьте, прошу вас.

Доцент медичного інституту Іван Семенович Гітіаров, не старий, але вже майже облисілий чоловік, вийшов до вітальні. Дізнавшись, з ким має справу, запросив гостей сісти.

— Чим можу? — запитав.

Почав Дробаха:

— Двадцятого липня, коли ми не помиляємось, ви летіли з Києва в Івано-Франківськ? Через Львів?

— Був такий факт у моїй біографії.

— Можливо, ви допоможете нам в одній делікатній справі. Доводиться розшукувати людину, котра, за деякими даними, летіла разом з вами з Києва. Сергію Антоновичу, покажіть, будь ласка, фотографії.

Гітіаров з цікавістю потягнувся до знімків. Перебрав, уважно вглядаючись у кожне обличчя.

— Ні, не впізнаю нікого.

— А з торговельними працівниками міста ви знайомі? — запитав Дробаха.

— Аякже, ось у нашому будинку магазин: продавців знаю, директора.

— Ми, Іване Семеновичу, не про них. З керівних, так би мовити кадрів?

— На жаль, ні.

— Шкода, а в літаку, можливо, був один з них.

Гітіаров розвів руками. Раптом наморщив чоло, наче щось пригадуючи.

— Стривайте, стривайте… А ви в Петрова були?

— Якого Петрова?

— Івана Омеляновича. Мого колеги по інституту. Він же всіх у місті знає. Чекайте, і з кимось вітався в літаку. Зараз ми це з’ясуємо.

Гітіаров закрутив телефонний диск.

— Іване? Пам’ятаєш, коли ми повертались з Києва, ти вітався в літаку з якимсь чолов’ягою… При посадці у Жулянах… Пригадуєш? Хто це був? Директор нашої бази? Кажеш, Загорулько… Це точно? І меблі через нього діставав? Дякую.

— Адреса Петрова? — запитав Дробаха.

“Жигулі” різко загальмували біля будинку. Смеркалося. Сидір Семенович зайшов до передпокою, дістав валізу, кинув у неї новий костюм, білизну.

— Знову від’їжджаєте? — поцікавилась Люба. — Може, щось потрібно, то скажіть, я в кіно збираюсь.

— Іди, нічого не треба. Мене довго не буде, у письмовому столі візьмеш гроші. Ігор повернеться з Євпаторії, відправиш до своєї матері на село. Все.

Відіславши дівчину, взяв лопату й пішов до сарая. Розкидав купу різного мотлоху в кутку, копнув кілька разів, витяг металеву скриньку. Визирнув з сарая і, впевнившись, що навколо нікого нема, переніс скриньку до будинку.

У передпокої відкинув залізну кришку, помилувався райдужним блиском діамантів, помацав золоті кружальця монет, замкнув, двічі повернувши ключ, заховав скриньку на дно валізи. Зняв з вішалки нове пальто, прослизнув до машини. Валізу поклав поруч себе на переднє сидіння.

“Тепер шукайте мене”, — посміхнувшись, вивів “Жигулі” на вулицю. Нараз згадав про коробочку в шафі. Вилаявся: все ж останні події вплинули на нього. “Ні, цього я нікому не подарую. Ще є час…” Повернувся додому, не світячи, пройшов до спальні. Навпомацки витягнув коробочку з грішми, насунув капелюха на лоб, прислухався. Хтось їде…

Справді, якась машина завертала у провулок: фари освітили будинок навпроти. Хто ж це? Сюди, та іде так пізно, майже ніхто не їздить. Може, Ступак?

Машина зупинилась за кілька десятків метрів. Чорні тіні рушили до хвіртки.

Загорулько кинувся до передпокою, клацнув замком і через веранду спустився на подвір’я. Секунду постояв, виглядаючи з-за дерева. Так і є, хтось пройшов садом — і там відрізано шлях. Уже грюкають у двері. Обережно, тулячись до стіни, заліз по драбині на курник, перекинув обважніле тіло через паркан до сусідньої садиби. Тепер перебігти двір, а далі сад, ще паркан…

Біг, поки хтось не збив його сильним ударом. Покотився в канаву, боляче вдарившись, і ледь не втратив свідомість від жаху.

Коли Загорулька вивели після першого допиту, Хаблак дав волю своїм почуттям:

— Який фрукт! Просто нах-хаба! Отак дурити всіх мало не двадцять років! Але ж, певно, весь час жив у страсі божому.

— Що ж далі? — зітхнув Устимчик.

— Проведемо попереднє слідство й додому, — пояснив Дробаха. — Заходьте, будь ласка, — запросив лейтенанта, що зазирнув у двері.

— Капітана Хаблака просить начальник управління, — повідомив той.

— Гляньте-но, капітане, — високий молодий полковник підсунув Хаблакові дві фотографії, — як це вам подобається?

Знімки були погані, проте Хаблак одразу впізнав Устимчика в ліжку поруч з якоюсь напівоголеною дівчиною.

— Не подобається, — просто відповів Хаблак. — Мені чомусь завжди здавалось, що він дуже легко ставиться до цього. А втім, я ж не знаю, хто це з ним. І чому це фото у вас?