Айзек Азімов: Подих смерті

— Але чому ж, на бога, саме ти?

— А чому загинув Ральф? Чому взагалі мав хтось загинути? Де певність, що не я буду наступним?

— Ой, увімкни світло. — І, не чекаючи, поки він виконає її прохання, сама нетерпляче клацнула вимикачем. — В житті не зустрічала такої нестерпної людини. Чому ти забрав собі в голову, що це злочин? Просто цей твій недоумок-аспірант помилково взяв ціанід. Це факт, і ніякі розмови не годні його підважити. Ральф був не в гуморі чи роздратований, отож і помилився. Сказати, що жоден хімік не переплутає ацетату з ціанідом, означає вважати його за досконалу машину. А жива людина може бути і розгніваною, і роздратованою, чи не в гуморі або ж сонною чи заклопотаною, зрештою, просто замисленого. Тоді вона може допустити силу помилок, навіть неймовірних. Саме так і сталося з Ральфом.

Брейд заперечливо похитав головою. Світло дратувало його, але він не мав сили порушитись, щоб згасити його.

— Це не зовсім так, Доріс. Є ще й речові докази, — поволі почав він, старанно добираючи найприступніших для розуміння Доріс слів. — Ральф був надзвичайно методичний і завжди заздалегідь готував усі потрібні реактиви, щоб потім не уривати експерименту й не шукати реагенту, якого не виявилось під рукою. Він був скрупульозний у роботі. Для останньої низки експериментів, наприклад, він заздалегідь приготував десять двограмових порцій ацетату натрію, в десяти колбах Ерленмейєра.

Коли детектив пішов, я заглянув у Ральфову шафку і знайшов там ще сім колб з невикористаним реагентом, схожим на вигляд на ацетат натрію. Щоб остаточно переконатись, що там, я провів перевірку, капнувши в колбу розчину азотокислого срібла. Якби там були хоч сліди ціаніду, відразу з'явився б осад з ціаніду срібла. Але ніякого осаду не було.

Тоді я знайшов колбу, вміст якої Ральф використав у своєму останньому експерименті. Вона лежала у витяжній шафі зразу ж за ретортою. Колба не була цілком порожня, трохи кристалів залишилось, прилипнувши до стінок та дна. Я розчинив їх, додавши нітрату срібла, і зразу ж побачив білий осад!

Звичайно, це міг би бути й осад іншої солі, приміром, хлористого натрію. Але тільки ціанід срібла після випадання в осад знову розчиняється в азотнокислому сріблі, досить збовтати суміш. Саме так і сталося. Отож можна вважати просто щастям, що Дохені не став заглиблюватись у суть справи.

— Дохені, — скинулась Доріс. — Хто це такий?

— Детектив, що веде розслідування.

— Ага. Тоді, якщо ти здатен зрозуміти моє запитання, поясни, що означає вся ця балаканина про колби Ерленмейєра та азотнокисле срібло?

— Слухай, Доріс, це ж очевидні речі. Ральф почав серію з десяти експериментів і приготував для цього відразу десять колб з реактивами. Дві з них він використав, по одній учора й позавчора, і нічого не сталося. А ось третя вбила його. Натомість сім останніх виявились нешкідливими. Тепер поміркуймо. Припустімо, Ральф переплутав ціанід з ацетатом — скажімо, через роздратування, нервове напруження, чи він просто не усвідомлював, що робить, чи хтозна, яка тут причина — отже, він мав би наповнити ціанідом усі десять колб. Не міг же Ральф наповнити одну колбу ціанідом, потім, наче сновида, повернутися до полиці, взяти флакон з ацетатом і наповнити ним решту колб. Не могло бути й зворотної послідовності — коли він наповнив би дев'ять колб ацетатом, а потім раптом чомусь пішов до полиці, узяв ціанід і наповнив ним десяту колбу.

Доріс задумалась.

— Він міг наповнювати колбу ціанідом, а потім помітити помилку.

— Тоді він напевно спорожнив би її і помив.

— Але ж він міг наповнити кілька колб, а то й усі десять, а потім одну з них не спорожнити.

— Отже, ти приписуєш Ральфові відразу дві неймовірні помилки. По-перше, він переплутав ціанід з ацетатом. По-друге, — забув спорожнити наповнену ціанідом колбу. На бога, Доріс, ніхто так легковажно не поводиться з ціанідом, навіть хімік, який часто ним користується. Ба, навпаки, саме хімік найменше схильний до цього, він просто не може бути неуважним. Хіміки ніколи не думають про щось інше за роботою. Що ж до Ральфа, то він умів зосереджуватись, як мало хто.

Доріс не відповіла на Брейдові слова, і запала мовчанка, в якій, здавалось, не переставали лунати його думки. Було щось тривожне в тому, що можна було, отак грунтуючись на дрібниці, дійти такого висновку. І водночас такі міркування — повсякденна рутина в наукових дослідженнях. Чом йому стало так незатишно від того, що він переніс на людей логіку міркувань, до якої, не вагаючись, вдавався, коли йшлося про взаємодію атомів чи опис перебігу реакцій? Причини, мабуть, у характері висновків.