Андрій Кокотюха: Легенда про безголового

Вона єдина зрадiла, коли я сказала про свiй намiр розлучитися. Спершу їй, потiм — чоловiковi. Саме в такiй послiдовностi.

Не доїжджаючи до Житомира повз мене швидко, наче сто вовкiв женеться, промчав бiлий мiкроавтобус iз логотипом телеканалу «Iнтер» на борту. Телевiзiйники кудись поспiшали, причому, як дуже скоро виявилося, всi. Упродовж наступної пiвгодини мене обiгнали ще кiлька легковикiв та бусикiв з емблемами вiдомих телеканалiв, i нарештi просунув великий горбатий синьо-бiлий транспортний засiб iз позначкою «1 + 1». На телебаченнi в мене працює приятелька, i я знала, що це називається ПТС — пересувна телевiзiйна станцiя. Вона дозволяє знiмальнiй групi розгорнутися будь-де, звiдки треба вести гарячий репортаж, i робити прямi включення, здебiльшого — у випусках новин. Можливо, щось десь i сталося. За своїми особистими справами я кiлька днiв взагалi не жила життям країни, хоча й так не особливо дивлюся телевiзор. Не те що не люблю — часу немає.

Чоловiка моє рiшення не дуже здивувало. I саме це стало останньою краплею. Вiн мiг проситися, мiг сваритися, допитуватися, хто в мене є, як його звуть i чим вiн кращий за нього. Зрештою, мiг би влаштувати скандал iз биттям тарiлок та викиданням стiльцiв через вiкно. Не так уже нам було погано разом i не завжди наше спiльне життя можна було визначити епiтетом «нiяке». За великим рахунком, я сама не могла й зараз не можу точно сказати, чого менi з ним не вистачало.

Дурiєш, дiвко. Це мама так заявила. Тобi вже за тридцять, де ще такого знайдеш. Правильний, позитивний, не п'є, грошi заробляє…

Чого ви все про бабло, мамо? Я i сама заробляю, мамо! А за тридцять менi не так уже й далеко, коли ти не забула! Якщо хочеш — дурiю, i щоб не здурiти зовсiм, вiд нього i йду! Усе, розмову закiнчено, мамо!

За Житомиром вiдчула — помру без кави. Зупинилася бiля найближчої придорожньої харчевнi, з подивом дiзналася, що саме тут є не лише «растворiмий кофє», а й «експресо», «американо» та навiть «кава по-турецькому», i наливають усе це не в одноразовий стаканчик. Тому замовила каву. Далi, махнувши рукою на забобони, з'їла величезне — як на київськi мiрки — заварне тiстечко, повне масляного крему, заплатила смiшну суму й вирушила далi.

Отже, чоловiк не скандалив. Навiть не здивувався. Промовив: «Як хочеш», i почав збиратися на лiтак. Тут уже не витримала я: «Це все, що ти менi скажеш?» — «А для чого повiтря трусити? Ти ж не передумаєш. Прилечу — подзвоню одному спецу, хай займається розмiном квартири». Чотири днi я була сам на сам iз невеселими думками: от же ж, блiн, жiноча доля, навiть розлучитися, як усi люди, не вмiю… А коли чоловiк повернувся, завела його на кухню, посадила навпроти себе за стiл i провела короткi дiловi переговори. Суть така: квартирою хай не париться, все одно за його грошi куплена. Юридично це зроблено у шлюбi i за законом я маю право на половину. Але практикуючому адвокату зручнiше мати машину. Тому, будучи юристом, я готова взяти на себе клопiт i пiдготувати цiлком законнi документи, за якими йому вiдходить квартира i я не маю права на неї претендувати. Менi ж залишається автомобiль. Ось i весь розподiл майна. Довiренiсть у мене є. Повернуся — оформимо права.

Вiн явно не чекав такого. Проте не комизився, чим дуже мене розстроїв. Жити з ним було нецiкаво, i розлучатися — нудьга смертна. Ну чому менi так щастить? Запитав тiльки, куди я їду, на що отримав вичерпну вiдповiдь: «У мене вiдпустка з понедiлка. Куди захочу — туди i поїду. Не телефонуй. Побачу твiй номер або будь-який, незнайомий менi — вимкну трубку». «Як хочеш», — знизав вiн плечима. Ось i розiйшлися.

А їхала я до куми. Попередньо подзвонила їй, коротко окреслила ситуацiю, i вона чекає. Мене втомив чоловiк, набридло ночувати в Олi Примари, дiстав до печiнок екологiчно нестабiльний та метушливий Київ. Хотiлося кудись, де життя стоїть. У мiстечко Подiльськ. Воно тихе, недалеко вiд Кам'янця-Подiльського, шiсть годин вiд Києва, i там мої друзi.

Ми разом навчалися на юрфацi: я, Томка Вишневська i Олег Комаров. Вони якось швидко, з першого курсу знайшли одне одного, а потiм просто молилися на мене. Я ж киянка, у батькiв трикiмнатна на Оболонi, i можливiсть для маневру завжди була. У гуртожитку не особливо налюбишся, тому ми облаштовували все так, аби парочка могла на кiлька годин скористатися моєю квартирою. На якомусь етапi їх там застав мiй батько, пiсля чого Олег iз Томкою стали друзями нашої сiм'ї. А коли пiсля другого курсу одружилися, навiть жили в нас пару мiсяцiв, поки не вдалося зняти нормальну хату неподалiк.