Юрій Сорока - Арахнофобія

– Сідайте, – вказала на один із стільців.

За три хвилини, переглянувши папери і світлини, Барбара пожбурила теку геть від себе. Деякий час сиділа, обхопивши голову руками. Ярославові впало в очі, що тонкі її пещені пальці відчутно тремтіли.

– Заберіть від мене це! – раптом нервово вигукнула вона. – Це дикі звірі. Я не бачу в них людських облич, лише вовчі морди…

Вона стрімко встала і підійшла до вмурованого у стіну сейфа. Швидко відрахувала потрібну суму й кинула перед Ярославом досить товсту пачку зелених банкнот.

– Ось, візьміть гроші і йдіть геть. Я хочу швидше викинути з пам'яті все, що сталося.

Ярослав мовчки встав, узяв гроші й розклав їх по кишенях. Барбара мовчки палила цигарку, повернувшись до нього спиною. Вона всім своїм виглядом підкреслювала, що не хоче бачити найнятого нею детектива бодай зайву хвилину. Справу виконано, розрахунок проведено – і життя перегорнуло сторінку. Вже стоячи у дверях, Ярослав раптом згадав про знахідку з квартири Мостового та Сердюка. Чи варто про неї згадувати після того, як усе закінчено? Навіщо це йому? Ні! Він просто повернеться і вийде у двері, щоб більше ніколи сюди не повернутися! Ніколи й нізащо!

– Ваша запальничка, Барбаро… – Цієї миті він міг заприсягтися, що її плечі відчутно здригнулися. Вона повільно повернулась і подивилася повз Ярослава.

– Що… Що вам ще потрібно?

– Я лише хотів вам сказати, що ваша запальничка, вона безумовно коштовна. Я її знайшов серед речей убивць вашого чоловіка. Очевидно, вони якимось чином викрали її у вас…

Вона залишилася, швидше за все, у Стоцького, а після того як його було знищено, ймовірно, опинилася в поліції. Думаю, це річ не дешева, тож ви можете звернутися до поліційного департаменту…

– Я не розумію, про що йдеться! – Її голос пролунав різко, навіть занадто різко. – Мені невідомо про якусь там запальничку!

– Я маю на увазі золоту «Зіппо», прикрашену коштовним камінням. Пригадуєте?

– Пане Савицький! Дайте мені спокій! Мені невідомо, про що йдеться! Я воліла б прийняти заспокійливе та відпочити! – Барбара підійшла до столу й натиснула кнопку замаскованого під старовинне прес-пап'є дзвінка.

– Пане Збігнєве, мій гість уже йде. Проведіть його, будь ласка.

Одягнений у бездоганний діловий костюм мажордом, який, найімовірніше, виконував ще й обов'язки охоронця та (Ярославові був відомий палкий темперамент пані) платного танцюриста, немов матеріалізувався з повітря. Ярослав пильно поглянув в очі Барбарі. Якщо ще хвилину тому він не міг навіть самому собі сказати, навіщо нагадав про запальничку, яка була в неї в руках після вбивства Євгена і невідомо як опинилася в квартирі покійних бандитів, то тепер він знав напевне: нічого не закінчено. В очах Красовської він побачив щось таке, що примусило все його єство здригнутися від крижаного холоду. З дивною тугою Ярослав подумав, що буде змушений укотре порушити обіцянку, дану Маріушу. Він галантно вклонився Барбарі й пішов геть.

Від думки, яка раптово вразила його після добрячих півгодини їзди у хиткому вагончику трамвая, Ярослав схопився зі свого місця так рвучко, що налякав двох бабусь, які сиділи напроти нього.

– О дєво ясноосвєнцонна, чи пан єст кренцоний?! – почув він, але не відповів, похапцем відшукуючи в кишені мобільний телефон. Ось і номер готелю.

– Готель «Аркадія». Слухаю вас, – пролунав зі слухавки ввічливий голос портьє.

– Доброго дня, Мареку.

– Доброго дня, пане Савицький. Ми непокоїлися за вас.

– Але за номер заплачено наперед, – Ярослав від нетерпіння проклинав офіційну ввічливість службовця, яка примушувала гаятися з головним питанням, заради якого він і телефонував, але продовжив спокійним тоном. – Я порядна людина, Мареку.

– Мені це відомо, пане Савицький. Ми непокоїлися не за номер, ми непокоїлися за вас. Варшава – цілком цивілізоване місто, але вас не було кілька днів… Тож мені надзвичайно приємно чути ваш голос. Коли вас очікувати?

– Незабаром.

– Бажаєте замовити обід у ресторані? Сьогодні свинячі ковбаски з гарніром, рекомендую. До того ж є досить непогане угорське.

– Дякую, Мареку. Ти гарний портьє, і я вже казав тобі про це. Але обід пізніше. Мене дещо цікавить.

– Що саме, пане Савицький?

– У моєму номері прибирали за час моєї відсутності?

– Ви знаєте наші правила, пане Савицький, без вашого дозволу ніхто не може перетнути поріг вашого номера. А ви не просили прибрати номер, отже…