Олексій Волков - Амністія для Хакера

— А як це скінчилося? — запитав Борис.

— Мама померла — і скінчилося. Він після похорону підійшов і каже: «Мені тебе шкода, дитинко». А я йому: «А мені вас шкода. Завтра самі по кефір полізете!»

Усі емоції виразно відбивалися на її схвильованому личку.

— Усе це дуже цікаво, — задумливо промовив Борис. — Надзвичайно цікаво… І багато вас таких постраждало подібним чином? Я маю на увазі, родичів.

— Чи багато, не знаю, — швидко відповіла Наталя. — А один точно постраждав. А я, дурна, ще сміялася з нього…

— І хто ж це такий?

— Щорс.

— Хто?!

— Толя Щорс… Це його всі так звали. Розповідали, йому вже років десять було, а все на «конику» з шаблею скакав і кричав, що він Щорс. Герой такий був, громадянської війни.

— Знаю, — сказав Борис.

— Отак і причепилося. Він за мене на три роки старший. Його, напевно, і досі дехто поза очі так називає — Толя Щорс.

— І як же цей герой постраждав?

— А він йому машину мив. Я ще зовсім мала була, класі так у шостому, то все йду було повз гараж у їхньому дворі, а він там якусь розвалюху тримав. А Щорс її видраює. Я гадала — так просто. Пацани ж до машин небайдужі. Може, хотів, щоб старий покатав. Іду все та сміюся з нього.

— А може, справді хотів, щоб той покатав? — засумнівався Борис.

— Еге… — скривилася Наталя. — Ось так він щоразу мив, а я сміялася. А потім років за два Толя зустрів мене біля під’їзду, як я кефір тягла, і питає: «Ну що, догигикалася?»

— Гм… — Борис підвівся і пройшов по кімнаті, пригладжуючи скуйовджене волосся.

— Ходімо, — попросила Наталя, — я тебе нагодую. Бо тебе скоро вітром носитиме…

— А чим зараз займається твій родич, прозваний на честь червоного командарма?

— Та здався він тобі… Хоча… Взагалі-то…

— Ну! — Борис сподівався почути щось важливе.

— Я його давно не бачила, але він має начебто відношення до всяких комп’ютерів… — розгублено закінчила вона.

— Як це — комп’ютерів? Конкретніше!

— Конкретніше… — замислилася вона, — не знаю…

— Як, не знаєш? Де він працював?

Наталя тільки розгублено знизала плечима.

— Чесне слово, не знаю… Та я з ним ніяких стосунків і не мала. Хтось із родичів колись казав, що комп’ютерами займається… Що гарний спеціаліст. Так, він учився в інституті на якомусь такому факультеті… Точно знаю. Ще казали, що от молодець. Був непутящий, а тепер…

— А він був на кладовищі, коли ховали?.. — Борис зосереджено подивився на неї.

— Не було його.

— Точно? І коли ти його востаннє бачила?

— Ой, давно… Більше року, точно.

— А можна в когось із родичів розпитати, де він і що з ним зараз?

— Ага, особливо після того, як нас по телевізору показали, — ущипнула Наталя. — Навіщо це нам? Ти що, гадаєш, він може мати відношення до цих дискет?

— Усе можливо… — відповів Борис, думаючи про своє. — Цікаві, цікаві обставини… Ну, гаразд.

— Що означає — гаразд?

— Давай уже поїмо щось, а потім…

— Що потім?

— Потім я тебе ненадовго залишу. Мені потрібно…

Вона не промовила нічого, але від виразу її обличчя слова наче застрягли.

— Я ж кажу, ненадовго. За кілька годин повернуся. Мені потрібно.

— Що, замовляти мій фальшивий паспорт?

— І це також. Добре, що нагадала.

Вона часто дихала, очевидно, збираючись вибухнути тирадою про здоровий глузд, телевізор і таке інше, але Борис мовчки підвівся і пішов збиратися. Йому зараз справді було туди потрібно.

Будильник на тумбочці біля ліжка дзвонив довго й настирливо, але в кімнаті нікого не було. Нарешті почулися кроки й увійшов той, хто примусив його замовкнути: чоловік середніх літ, але з помітною сивиною у волоссі, високий та підтягнутий. Спокійний, зосереджений погляд інтелігентної людини. Він провів пальцями по щоках та шиї, перевіряючи якість гоління, яка була воістину бездоганною, та ввімкнув комп’ютер, який розташовувався на столі серед царства книжок і паперів. Картинка на екрані монітора свідчила, що відбувається завантаження, а він знову вийшов до ванної, склав-таки електричну бритву, від якої відірвав будильник, потім зайшов на кухню, зварив кави.

Коли господар маленької квартирки повернувся до кімнати, на екрані вже встановилося постійне зображення. Сівши за стіл, він клацнув кілька разів кнопкою мишки, увійшов до потрібної програми й присунув до себе чашку кави. Проте відпити не довелося. Задзвонив радіотелефон. Він зняв трубку.

— Слава Ісусу Христу! — привіталися звідти.

— Слава навіки!