Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Слухай, — щиро здивувався Борис, — ти така мала, а тобі так важко догодити!

— А ви ще й не пробували.

Він обернувся до неї, нагнувся і сперся ліктями на коліна.

— Ну то давай спробую. Що б ти хотіла? Тільки в реальних межах. Скакати з вікна, сама розумієш, я не збираюся. Пиріг скуштувати ще міг би… Ну то?.. — Його обличчя залишалося серйозним.

— Мені тут не подобається, — зібравшися з духом, випалила вона. — Я хочу переїхати! Це одне бажання, є ще друге.

— Як це, не подобається? — не зрозумів Борис. — Що тут не так?

— Я тут не хочу…

— Послухай, — Борис почав карбувати слова. — Ти забула, що кілька днів тому тобі хотіли повідтинати вуха? І тобі тут не подобається?! Ти що, принцеса у круїзі? Я ж тобі все пояснив! Нам потрібно залягти. Усе трохи вляжеться, я закінчу справи і знайду місце, де тобі подобатиметься. А зараз треба трохи зачекати!

— Не кричіть на мене, — ковтаючи сльози, мовила вона. — Не кричіть на мене. Я не переношу цього.

Наталя часто дихала і, здавалося, ось-ось заплаче. Борис нахилився ближче і торкнувся пальцями темного волосся, яке повибивалося з зачіски і закривало їй очі.

— А не можна почати з твого другого бажання? — примирливо запропонував він. — Що як воно виявиться більш реальним, а поки я його виконуватиму, час мине, з’явиться можливість кудись звідси дременути… Га?

Вона витерла сльози і, не приховуючи образи, відповіла:

— А друге бажання я вам дозволю виконати лише після першого. А поки що можете навіть не мріяти…

Ця заява звучала навіть якось хвалькувато і мало не розсмішила його. Борис подивився на її набряклі від сліз повіки, руки на щільно стиснутих колінах, яких не сягала коротенька спідничка, так само щільно стулені хутряні капчики, над якими піднімалися стрункі гарненькі ніжки.

Сміятися розхотілося.

— Що ж це все-таки за бажання?

— Скажу, коли виконаєте перше. — Вона знову за звичкою дивилася на стіну.

— Зрозуміло, — сказав Борис. — Схоже, навряд чи воно буде мені до снаги. Краще я виконаю перше. Але трохи пізніше. Ось тільки роботу закінчу.

— Ні! — попросила вона. — Зараз. Будь ласка!

— Та ти з глузду з’їхала! — розсердився Борис.

— Не кричіть на мене, — мало не по складах вичавила вона, — ви обіцяли.

Борис ухопився за голову, прогріб пальцями волосся.

— Я боюся, — тихо сказала вона. — Я боюся того, вчорашнього. Тепер точно є людина, яка знає, де ми ховаємося. І навіть якщо він сам не прийде вночі, щоб нас постріляти, то може виказати комусь. Невже ви не розумієте? А потім… Ми просто впіймали таксі й поїхали сюди, а об’яву про квартиру ви просто зірвали зі стовпа на зупинці. Невже ви думаєте, що в міліції самі йолопи сидять? Треба йти звідси. Відійти десь подалі, переїхати на тролейбусі або впіймати приватну машину.

— Ти перебільшуєш небезпеку. — Категоричність та зверхність у тоні Бориса зникли. — Хоча раціональне зерно у твоїх припущеннях, безперечно, є. Обіцяю тобі, ми подумаємо про це.

— Зараз, — наполягала вона. — Не гайте часу, прошу вас. У мене якесь передчуття, якесь дуже недобре… Ну будь ласка!

Вона також нахилилася до нього дуже близько й тепер уже благала, зазираючи просто в очі. І він завагався.

— Ну давайте… А потім я дозволю вам виконати друге бажання… — І щоб йому провалитися, якщо цієї миті в її очах не скакали бісики. Він знітився. — Я йду загортати сирник.

Наталя зробила рух, щоб підвестися.

— Гаразд. — Борис похитав головою, дивуючись самому собі. — Збирайся швиденько. Я виконаю оце твоє бажання. Але за однієї умови. Від виконання решти ти мене звільняєш…

Вона озирнулася у дверях, скривилася зневажливо і промовила:

— Згодна.

Двері зачинилися.

Вони зібралися за сорок хвилин. Надворі ось-ось мало смеркнути. Комп’ютер вдалося компактно запхати в одну з валіз, хоч привіз він його аж у трьох коробках. Цю упаковку, склавши, Борис заніс за два будинки і залишив біля смітника.

Останнім часом він зробив кілька помилок. Знав і причину цього, просто не любив зайвий раз її усвідомлювати. Тому, напевно, так легко припустився ще однієї, яка забрала, щоправда, лише хвильку часу, примусивши його залишити Наталю в коридорі та ще раз повернутися до кімнати. Після цього, зачинивши двері, вони спустилися вниз, пройшли дворами й опинилися на одній з головних вулиць. Пхатися з таким багажем у тролейбус — завдання непросте, тому Борис зрадів, побачивши на протилежному боці вулиці білий РАФ. Лишивши дві валізи біля будинку, він побіг йому навперейми, голосуючи, але не встиг. Авто на великій швидкості промчало повз нього.