Олексій Волков - Амністія для Хакера

Тепер він набрав довгу фразу, також актуальну. «Як мене це все дістало…» Це для того, щоб поверх стертого на дискеті було щось записано, як результати футбольних матчів та уривки з творів на дискетах «трофейних».

Тепер він запустив потрібну програму і вставив свою дискету. Комп’ютер «балакав» з ним через таблички з обнадійливими написами і запрошував тиснути на нові клавіші. Нарешті на екрані з’явилося єдине слово — «Наталі».

— Ха!

Він підвівся і пройшовся по кімнаті. Їй же Богу, не святі горшки ліплять. Щось є у нього з цією машиною, якась спорідненість, що дозволяє швидко вчитися і опановувати дедалі складніші навички. Чорт забирай, так він скоро дійсно почне зламувати банківські системи. Цей жарт сподобався. А чому ж, можна було б… Якби, звісно, не одна обставина, яка суворо регламентувала його наступні кроки і гарантовано перекреслювала подібну перспективу. Нехай живуть швейцарські банки й Пентагон, адже від нього, на жаль, нічого не залежить.

Позаду рипнули двері. Наталя, постукавши, зазирнула до кімнати, здивовано звела брови від його збудженого вигляду.

— Доброго ранку. Ваші справи, схоже, рухаються… Я аж здригнулася від вашого переможного вигуку. Гм… Через це ви так вигукнули? — зиркнувши на екран, саркастично мовила вона.

— Через це, — підтвердив Борис. — Я провів невеличкий експеримент — як поновити на дискеті раніше знищену інформацію. І це вдалося.

— Ага… Зрозуміло… А оце слово — це і є та інформація, над якою ви експериментували?

Борис знітився.

— Написав перше, що спало на думку. Учора ж був твій день народження. А ти якраз вийшла з кімнати, я почув.

— Угу… Ясно… Уявляю, з яким задоволенням ви знищували мене. Це в ту мить ви кричали «ха!»? Ви завжди так кричите, коли знищуєте чергову жертву?

Її неможливо було впізнати. Ту, що вчора ладна була розтанути у його обіймах.

— Послухай…

— А що тут слухати? Але бачите — мене не так уже й просто знищити.

Вона рвучко розвернулася і зачинила за собою двері. Але за мить розчинила їх і сказала, чітко вимовляючи кожне слово:

— Прошу до мене не заходити. Я лягаю спати. Я цілу ніч не спала.

— Чому? — просто запитав Борис.

— Це за межами вашого розуміння, — сухо промовила Наталя. — І дверима прошу не гримати, як ви любите.

Який її ґедзь укусив? Але зараз йому ніколи перейматися цими жіночими вибриками. Борис узяв першу дискету і вставив у дисковод. Так, «Ентер»… Ну що? Комп’ютер думав довго. Щось є. Зараз. Долоні спітніли. Ну…

Є!

Нормально…

Це означає, що весь цей непотріб було записано на нову, чисту дискету. Нічого попереднього програма там не знаходить. Він вставив другу дискету — той самий результат. І так усі вісім. Глухий кут.

Стало млосно. Вимкнув комп’ютер, але це не допомогло. Що це — кінець усіх зусиль? Борис відчув себе повністю розбитим. Кинути просто зараз, зайнятися Наталею, а потім діяти за давно розробленим сценарієм? Але з чого починати? Лишити її тут, а самому їхати в якесь інше місто, купити квартиру… На які документи? На себе не підходить. На неї також — вона буде у розшуку. Засвітить паспорт на новому місці — її знайдуть як не ті, то інші. Зробити новий паспорт? Потрібно знайти канал. Напевно, через Сашка. Він їх усіх знає. Це займе до двох тижнів. І це буде фіктивний паспорт, підробний. А фотка для паспорта? Де зараз її взяти? Хто зна, як далі? А справжній… Припустимо, поміняти прізвище. Це також можна через нього. Він би й це організував. Але як скоро його вдасться розшукати? Борис покинув боротися з думками і, заплющивши очі, ліг головою на руки.

Пролежав він так довго, а підвівшись, пішов у коридор. Проте дорогою таки зазирнув до Наталі. Вона дійсно спала, завісивши шторами вікна і згорнувшись під ковдрою клубочком. Йому стало її шкода. Хай там що, а потрібне ще одне незаплановане зусилля. Усе вийде. Повинно вийти. Усі віртуальні справи несподівано канули у прірву, залишивши дієздатною лише одну думку — він не може дозволити їй пропасти.

Тихо зачинивши Наталчині двері, він підійшов до телефону і, знявши трубку, набрав номер.

— Алло… Назаре Григоровичу, це Віталій.

— Привіт, Віталію, я впізнав. Як твої успіхи?

— Кепсько, — Борис був лаконічний. — Додалися непередбачені обставини.

— Моя допомога потрібна?

— Так. Я гадаю, потрібна.

— Я… — очевидно він глянув на годинник. — Можу приїхати години за півтори.